Александр Богданов - Червона зоря

Інші ж приятелі на деякий час позникали з мого обрію. Нетті поїхав за кілька тисяч кілометрів керувати закладанням нової велетенської лікарні на другому боці планети. Енно, як помічник Стерні на його обсерваторії, працював над вимірами й обчисленнями, потрібними для нових експедицій на Землю й Венеру, а також на Місяць і Меркурій з метою їх краще відфотографувати та доправити зразки їхніх мінералів. З іншими марсіанами я близько не сходився, лише обмежувався необхідним розпитуванням у розмовах по справі: важко й чудно було приятелювати з чужими мені й вищими за мене істотами.

Згодом мені почало видаватися, що праця моя, загалом беручи, посувається добре. Все менш ставав мені потрібним відпочинок, та навіть і сон. Наука моя якось механічно, вільно і без зусиль почала вкладатись у голову, а почуття було таке, ніби голова цілковито порожня і в неї можна вмістити ще дуже й дуже багато дечого нового. Правда, коли я пробував, як здавна звик, чітко формулювати собі свіжовивчене, то тут мені, здебільшого, не щастило; та я вважав, що це не біда, що мені не вистачає лише висловів та якихось подробиць і дрібниць; загальну ідею я опанував, а це річ найперша.

Жодного живого задоволення моя праця мені вже не давала; початковий безпосередній інтерес десь загинув. «Що ж, це річ проста, — думав собі я. — Після всього, що я тільки побачив і про що довідався, мене вже важко чим-будь здивувати. І не в тім справа, щоб усе було мені приємним, а в тім, щоб опанувати все потрібне.

Одна лише була прикрість: все тяжче було зосереджувати увагу на одній якійсь речі. Думки повсякчасно линули то в той, то в інший бік; яскраві спогади, часто досить несподівані й давні, спливали над свідомість і змушували забуватися про оточення, віднімаючи такі дорогі хвилини. Я помічав це, отямлювався, і з новою енергією хапався за працю, але ж — минав короткий час і знову літаючі образи минулого чи фантазії опановували мій мозок, і знову доводилося опиратися їх гострим зусиллям.

Все частіше бентежило мене чудне й неспокійне почуття. Ніби є щось дуже важливе і спішне, чого я не виконав, про що повсякчас забуваю і про що старанно силкуюся згадати. Слідом за цим почуттям злітав цілий рій відомих мені облич і минулих подій та непереможною хвилею ніс мене все далі назад через юнацтво й підліткування до мого найранішого дитинства, гублячись потім у якихось непевних і невиразних почуваннях. Після цього моя неуважливість ставала особливо сильною і упертою.

Скоряючись внутрішньому опорові, котрий не давав мені довго зосереджуватись на чомусь одному, я почав усе частіше й швидше перебігати від речі до речі, а для цього навмисно назбирав до своєї кімнати купу книжок, розкритих завчасу ні потрібному місці, таблиць, карт, стереограм, фонограм тощо. Цим способом сподівався я усунути втрату часу, але неуважливість знову непомітно підкрадалася до мене і я ловив себе на тому, що довго вже дивлюся в одну точку, нічого не розуміючи і нічого не роблячи.

Зате, коли я вкладався до ліжка і крізь скляну стелю дивився на темне небо ночі, — тоді думка сама починала працювати, навдивовижу жваво й енергійно. Цілі сторінки чисел і формул повставали перед моїм внутрішнім зором так чітко, що я міг перечитувати їх рядок за рядком. Але ці образи швидко зникали, поступаючись перед іншими; і тоді свідомість моя ставала якоюсь панорамою дивовижно яскравих і чітких картин, що не мали жодного стосунку до моєї праці й турбот: земні краєвиди, театральні сцени, картини дитячих казок — спокійно, наче в дзеркалі, відбивалися в моїй душі і, змінюючись, зникали, не викликаючи жодного хвилювання, лише легеньке почуття зацікавлення, не позбавлене ледве помітної приємності. Ці картини спочатку пливли в глибині моєї свідомості, не домішуючись до оточення; згодом же вони відсовували його геть і на мене злітав повний живих і складних видінь сон, що дуже легко переривався і не давав мені найпершого, чого я прагнув — почуття відпочинку.

У вухах у мене почало гудіти вже доволі давно: тепер же це гудіння ставало все впертіше й голосніше: інколи воно перешкоджало мені слухати фонограми, ночами ж просто не давало спати. Часами в ньому бриніли людські голоси, відомі мені й невідомі; часто мені здавалося, що мене гукають моїм ім’ям, що я чую розмову, слів котрої через те гудіння не можу толком розпізнати. Я став розуміти, що я, мабуть, чи не занедужав, тим паче, що моя неуважливість остаточно опанувала мене і я не міг навіть читати більше, ніж кілька рядків за раз.