Александр Богданов - Червона зоря

— А нервові? Ці, мабуть, хворіють найперше від перевтоми?

— Так, їх чимало. Але ж не менше й таких, що занедужали від хвилювань і криз статевого життя, а також інших зворушень, наприклад, смерті близьких людей.

— А є тут душевнохворі з затемненою чи сплутаною свідомістю?

— Ні, тут таких немає; для них у нас є окремі лікарні. Там потрібні особливі прилади для тих випадків, коли хворий може завдати шкоди собі, чи комусь іншому.

— В таких випадках і у вас застосовують насильство над хворими?

— В тій мірі, як це дійсно потрібно, — звичайно.

— Оце вже вдруге зустрічаюсь я з насильством у вищому світі. Перший раз це було в домі дітей. Скажіть, вам, значить, не пощастило цілковито усунути ці елементи з вашого життя; ви мусите терпіти їх свідомо?

— Так, як терпимо хворобу й смерть, або ж, наприклад, гіркі ліки. Яка ж розумна істота відмовиться від насильства, ну, скажімо, для самооборони?

— Знаєте, для мене це значно зменшує безодню між нашими світами.

— Але ж перша різниця між ними полягає зовсім не в тому, що у вас насильства й приневолення багато, а у нас — мало. Вона полягає в тому, що у вас і те й інше прибирається в шати закону, в норми права й моралі, котрі панують над людьми і повсякчас тяжіють над ними. У нас же насильство існує або як прояв хвороби, або як розумний вчинок розумної істоти. І в обох цих випадках ні з нього, ні для нього не утворюється ніяких громадських законів і норм, ніяких особових чи неособових приписів.

— Але ж маєте ви вказівки, у згоді з якими ви обмежуєте волю ваших душевнохворих чи ваших дітей?

— Так, цілком наукові правила догляду за хворими, як і педагогіка. Але, певна річ, і в цих технічних правилах зовсім не враховано всіх випадків потреби насильства, як і способів його вжитку чи міри його. — все це залежить від усієї суми дійсних умов.

— Коли так, то тут можливе справжнє свавілля з боку вихователів чи тих, хто доглядає хворих.

— Що є, по-вашому, — «свавілля»? Коли це непотрібне, зайве насильство, то воно можливе лише з боку хворої людини, котру саму потрібно лікувати. Розумна й свідома людина ніколи не здатна до цього.

Ми проминули кімнати хворих, операційні, кімнати ліків, помешкання доглядачів за хворими, зійшли на другий поверх і дісталися до великої, прекрасної зали, через прозорі стіни котрої видно було озеро, гай і оддалік — гори. Кімнату прикрашали високохудожні статуї й картини, стояли розкішні художні меблі.

— Це кімната для тих, хто умирає, — сказав Нетті.

— Ви їх усіх сюди приносите? — запитав я.

— Частину приносимо, частина ж і сама приходить. — відповів Нетті.

— Невже ж у вас такі ще й ходити можуть? — здивувався я.

— Хто фізично здоровий, звичайно, — може.

Я збагнув, що розмова йшла про самовбивць.

— Ви даєте самовбивцям цю кімнату для їхньої справи?

— Так, і всі засоби для спокійної і безболісної смерті.

— І не чините їм жодних перешкод?

— Коли свідомість пацієнта світла і воля тверда, то які ж можуть бути перешкоди? Звичайно, лікар спочатку пропонує хворому порадитися з ним. Дехто пристає на це. дехто — ні…

— І часто ж у вас трапляються ті самогубства?

— Так, особливо серед стареньких. Коли чуття життя слабне і притуплюється, тоді багато з них воліють не чекати природного кінця.

— А доводиться вам мати справу із самогубством людей молодих, повних сил і здоров’я?

— Так, бува й це, але не часто. В цій лікарні за моєї нам’яти таких випадків трапилося два, третю спробу пощастило спинити.

— Хто ж були ці нещасні люди, і що їх призвело до такого горя?

— Першим був мій учитель, знаменитий лікар, що вклав у науку безліч нового. Він мав надмірно розвинену здатність відчувати страждання інших людей. Це скерувало його розум і енергію в бік медицини, та це ж його й порішило. Він не витримав. Свій гнітючий настрій він приховував так добре, що катастрофа сталася для всіх цілком несподівано. Це трапилося після одної важкої епідемії, що виникла під час робіт з висушування однієї морської затоки, де загинуло й загнило кілька сотень мільйонів риби. Епідемія мучила, як ваша холера, а була гірша від неї, бо видужував лише один на десять хворих. А через присутність невеличкої надії, що хворий може одужати, лікарі не могли задовольнити прохань своїх хворих про швидку й легку смерть: не можна ж було визнавати цілком свідомою людину, опановану гострою гарячковою хворобою. Мій учитель героїчно працював під час епідемії і його досліди допомогли доволі швидко упоратися з нею. Але, коли все вже владнали, він покинув життя.