Александр Богданов - Червона зоря

— Скільки тоді було йому років?

— На вашу лічбу — біля п’ятдесяти. У нас це зовсім молодий вік.

— А другий випадок?

— Це була жінка, у котрої померли чоловік і дитина одночасно.

— А третій, нарешті?

— Про третій вам міг би розповісти лише сам той товариш.

— Це правда, — погодився я. — Але поясніть мені це: чому ви, марсіани, так довго не старієте? Чи це властивість вашої раси, чи наслідок кращих умов життя, чи може ще там чогось?

— Раса тут ні до чого: літ за 200 перед тим наше довголіття було в два рази коротше. Кращі умови життя? Справді, у значній мірі це вплинуло. Але ж не тільки саме це. Найпершу роль тут відіграє наш метод поновлення життя.

— Що це таке?

— Річ, по суті, дуже проста, хоч вам вона, мабуть видасться дивною. А тим часом, ваша наука вже здобула всі підстави її опанувати. Ви знаєте, що природа, щоб підвищити життєздатність клітин чи організмів, повсякчасно поповнює одну істоту другою. Для цієї мети одноклітинні істоти, коли в одноманітнім оточенні їхня життєва сила зменшиться, зливаються по двоє в одне і тільки тим способом повертається їм повна міра здатності до розмноження. — «безсмертя» їхньої протоплазми. Той самий сенс має й статеве сполучення вищих рослин і тварин: там так само єднаються життєві елементи двох різних істот, щоб утворився новий, досконаліший зародок третьої. Нарешті, ви знаєте вже і вживання кров’яних сироваток, котрими передаєте від однієї істоти до іншої елементи життєздатності, сказати б, частково, — коли треба, наприклад, підживити опірність організму тій чи іншій хворобі. Ми ж ідемо далі і вживаємо заміни крові між двома людськими істотами, з яких кожна може передавати іншій безліч умов підвищення життя. Це — простісіньке одночасне переливання крові одної людини другій подвійним сполученням відповідними приладами їхніх кровоносних органів. Коли додержати всіх вказівок обережності, то це річ цілком безпечна. Кров одної людини живе в організмі іншої і вносить глибоке поновлення в усю її тканину.

— Таким чином можна повертати молодість старим, вливаючи в їхні жили юнацьку кров?

— Почасти, так: але, звісно, не в повній мірі, бо кров — це ще не все в організмі і вона в свою чергу ним переробляється. Тому, отже, молода людина не старіє від крові старої; молодий організм швидко перемагає все, що в тій крові є недужого й пристаркуватого, а в той же час він засвоює з неї багато дечого такого, чого в ньому нема; отже, енергія і гнучкість життєвих функцій зростають і в ньому.

— Якщо це така проста річ, то чому ж наша земна медицина ще й досі не використовує цього методу? Адже вона знає переливання крові вже кілька сотень літ, коли не помиляюся.

— Не знаю, може бути, що вам перешкоджають якісь особливі органічні умови, котрі позбавляють у вас цей метод його значення. А можливо, що це просто наслідок вашої психології індивідуалізму, котра так гостро відмежовує у вас одну людину від одної, що думка про життєве злиття їх — вашим ученим майже не по силах. Крім того, у вас поширено безліч хвороб, що отруюють кров, про котрі й самі хворі часто не знають, інколи ж з ними ховаються. Те ж переливання крові, що тепер, — дуже рідко, — практикує у вас медицина, має якийсь філантропічний характер: у кого крові багато, той дає її іншому, хто в цю хвилю дуже її потребує, в разі, наприклад, великої втрати її через рану. Звичайно, у нас подеколи буває й це, але. як система, живе щось інше. — те, що відповідає всьому нашому ладові: товариський обмін життям, не лише в ідейному, а й у фізіологічному існуванні…

Враження перших днів, що бурхливою хвилею заповнили мені свідомість, дали мені зрозуміти величезні розміри тої роботи, що переді мною змальовувалася. Треба було найперше збагнути цей світ, незрівнянно багатий і своєрідний у своїй життєвій суцільності. Потім треба було вступити в нього, і вступити не як цікавому музейному екземплярові, а як людині проміж людей, як робітникові до робітників. Тільки тоді міг би упоратись я зі своїм дорученням, тільки тоді міг би я послужити початком дійсного обопільного зв’язку двох світів, між котрими я, соціаліст, був на межі, як безмежно мала мить сучасного — між минулим і майбутнім.

Коли я од’їздив з лікарні, Нетті сказав мені: «Не дуже кваптесь!» Мені видалося, що він помилявся. Якраз саме треба було квапитись, треба було зворухнути всі свої сили й енергію, бо ж відповідальність була безмежно велика! Яку велетенську користь нашому старому замученому людству, яке неймовірне прискорення його розвитку, його розквіту мусив принести з собою живий енергійний вплив вищої культури, могутньої й гармонійної! І кожна хвиля зволікання в моїй роботі могла припізнювати його початок… Ні, вичікувати, відпочивати — не було часу.