Александр Богданов - Червона зоря

«Це, звичайно, простісінька перевтома, — думав собі я. — Мені треба більше відпочивати; може бути, що я надто багато працював. Треба тільки, щоб Менні не помітив, що зі мною робиться, бо ж це — чисте банкрутство та ще й на самому початку справи.

І коли Менні навідувався до мене, — це інколи бувало, — я прикидався, ніби старанно працюю. Він же зауважував мені, що я надуживаю своїх сил і ризикую перевтомитися.

— Особливо сьогодні у вас дуже кепський вигляд, — казав він. — Подивіться в дзеркало, як у вас горять очі і як ви зблідли. Нам треба відпочити, ви згодом на тому виграєте.

Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Щоправда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і вдень і вночі. Оточення якось блідло й відступало перед ними, набуваючи нереального вигляду.

Нарешті я був змушений скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зі своїм становищем. Одного ранку, коли я щойно встав з ліжка, у мене все раптом потемніло в очах. Але це швидко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби розтанула в повітрі.

З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато дечого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто з’являлися і зникали різноманітні люди, з ким я зустрічався в житті, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіан, все це були люди Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодший брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зі мною, вночі ж, коли було тихо, галюцинації слуху зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикажчик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська аудиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцинації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідше.

Після примари Ганни Миколаївни я, певна річ, сказав усе Менні. Він одразу ж уклав мене до ліжка, покликав найближчого лікаря і протелефонував Нетті за шість тисяч кілометрів. Лікар сказав, що він не зважується до чогось приступати, бо не так добре знає організацію людини Землі, але, як би там не було, а найпотрібніша для мене річ — це спокій і відпочинок; забезпечивши це, не страшно й почекати, поки приїде Нетті.

Нетті з’явився на третій день, передавши свою справу іншому. Побачивши, що зі мною сталося, він із журливим докором поглянув на Менні.

Хоч лікував мене сам Нетті, та хвороба моя тяглася кілька тижнів. Я перебував у ліжку, спокійний і апатичний, байдужий і до дійсності, і до привидів; навіть повсякчасна присутність Нетті тішила мене чуже мало, ледве даючи себе помітити.

Мені дивно згадувати про своє тодішнє ставлення до галюцинацій: хоч десятки разів мені доводилося переконуватись, що вони не є реальністю, проте кожного разу, коли вони з’являлись, я якось забував це; навіть, коли моя свідомість не затемнювалась і не сплутувалась, — я визнавав їх за дійсні особи й речі. Розуміння ж їхньої нереальності приходило лише після того, як вони вже зникали, або ж саме за хвилю перед тим.

Перші свої зусилля Нетті скерував на те, щоб примусити мене спати й відпочивати. Жодних ліків для того він, однак, уживати не зважувався, розуміючи, що всі вони можуть стати отрутою для земного організму. Кілька днів йому не щастило приспати мене своїми звичайними способами; галюцинаторні образи втручалися в процес впливу і руйнували його роботу. Та нарешті йому пощастило, і коли я прокинувся після двох-трьох годин сну, він заявив:

— Тепер ви, безперечно, одужаєте, хоч хвороба ще довго йтиме своєю ходою.

І вона й справді йшла тією ходою. Галюцинації траплялися рідше, але не стали менш живими й яскравими. Вони навіть ускладнились — інколи гості-привиди починали зі мною розмову.