Александр Богданов - Червона зоря

Звичайно, ввечері в призначену годину ми знову з’явилися в дім дітей, у велику аудиторію, куди зійшлися вже всі діти, окрім наймолодших, та кілька десятків дорослих. Енно зустрів мене дуже радо.

— Я вибрав тему ніби спеціально для вас, — жартівливо забалакав він. — Вам дошкуляє запізнілість вашої планети і дикунські звичаї вашого людства. А я розкажу вам про таку планету, де вищі представники життя, — ще поки що динозаври і літаючі ящірки, а їхні звичаї — гірші, ніж у вашої буржуазії. Ваше кам’яне вугілля не горить там у вогні капіталізму, а ще лише росте величними гаями. Поїдемо колись туди вкупі пополювати на іхтіозаврів? Це тамтешні Ротшільди й Рокфеллери, значно, правда, більш помірковані від ваших земних, проте значно менш культурні. Там царство первісного початкового накопичення, забутого в «Капіталі» вашого Маркса… Ну, Нелла вже хмуриться на мої легковажні балачки. Зараз почну.

І він майстерно почав оповідати про далеку планету з її глибокими бурхливими океанами та височенними горами, з її пекучим сонцем та густими білими хмарами, з її страшними ураганами й грозами, з її огидними страховищами та величними велетенськими рослинами. Все це ілюстрував живими фотографіями на екрані, що займав цілу стіну зали. В темряві тільки й чути було голос Енно; глибока уважність панувала в залі. Коли він, розповідаючи про пригоди перших мандрівників по тому світові, змалював, як один з них ручною гранатою убив велетенську ящірку, сталася чудна невеличка сцена, котру більшість публіки не помітила. Альдо, що весь час тримався біля Нелли, зненацька стиха заплакав.

— Що тобі скоїлося? — нахилившись до нього, спитала Нелла.

— Мені шкода страховища. Йому було дуже боляче і воно зовсім умерло, — тихо відповів хлопчик.

Нелла пригорнула дитину і почала їй щось нишком поясняти, але та ще довгий час не могла заспокоїтись.

А Енно тим часом оповідав про безліч природних багатств прекрасної планети, про її велетенські водоспади на сотні мільйонів кінських сил, про шляхетні метали, знайдені просто на поверхні її гір, про багатющі скупчення радію на глибині кількох сотень метрів, про запаси енергії на сотні тисяч літ. Я ще не так добре знав мову, щоб відчувати красу викладу, але вже самі картини захоплювали мою увагу так само повно, як і увагу дітей. Коли Енно закінчив і залу знову було освітлено, мені стало навіть аж трохи сумно, — як буває з дитиною, коли їй закінчують гарну казку.

Після лекції почалися запитання й заперечення з боку слухачів. Запитання були різноманітні, як і самі слухачі; вони стосувалися подробиць у картинах природи і способів боротьби з нею. Було й таке запитання: через скільки часу на Венері мусили б виникнути з її власної природи люди і як мало б виглядати їхнє тіло?

Заперечення, здебільшого наївні, а інколи й дуже дотепні, змагалися головним чином проти того висновку Енно, що за сучасної доби Венера — планета для людей дуже незручна і що навряд чи пощастить скоро використати в хоча б трохи значній мірі її великі багатства. Молоді оптимісти енергійно повставали проти цієї заяви, хоч вона й висловлювала погляд більшості дослідників. Енно доводив, що пекуче сонце й вогке повітря з безліччю бактерій утворюють для людей небезпеку багатьох хвороб, чого й зазнали на собі всі мандрівники на Венеру, що урагани й грози утруднюють роботу і загрожують життю людей, що… і багато ще дечого. Діти вважали, що дивно відступати перед такими перешкодами, коли можна опанувати таку прекрасну планету. Для боротьби проти бактерій і хвороб треба якомога швидше вирядити туди тисячу лікарів, для боротьби проти ураганів і гроз — сотні тисяч будівельників, котрі поставлять скрізь, де треба, високі стіни й громовідводи. «Хай дев’ять десятих загине, — палко говорив один хлопчик років дванадцяти, — тут є за що умирати, аби лише здобути перемогу!» І запал його очей недвозначно свідчив, що й він сам, звичайно, не покинув би справи навіть перед упевненням, що він опиниться в числі тих дев’яти десятих.

Енно лагідно й спокійно руйнував карткові будівлі своїх опонентів, але видно було, що в глибині душі він співчуває їм, і що в його палкій юнацькій фантазії приховуються такі ж розважливі плани, більш обмірковані, звісно, але, напевно, не менш самовіддані. Сам він іще не був на Венері, але яскраво було видно, що її краса і її небезпеки потужно ваблять його до себе.

По закінченні розмов Енно поїхав зі мною до Нетті. Він вирішив ще на день лишитися в цьому місті і запропонував мені піти разом зі мною до музею мистецтва. Нетті не міг взяти участь у відвіданні музею, бо його викликали в інше місце на велику нараду лікарів.