Александр Богданов - Червона зоря

— Раз це така складна річ, — зауважив я, — то вам обов’язково треба мати певну зайвину праці в запасі.

— Безперечно, — на ньому ж найбільше наша система й стоїть. Років за двісті до нас, коли колективної праці лише ледве-ледве вистачало для задоволення всіх потреб суспільства, тоді потрібна була велика обережність у обчисленнях і поділ праці не міг навіть відбуватися цілком вільно: існував обов’язковий робочий день і в його межах доводилося не завжди і не в повній мірі уважати на прихильність товаришів до тої чи іншої спеціальності. Але ж кожен винахід, створюючи для статистики тимчасові труднощі, полегшував розв’язання найпершої ваги завдання, — перейти до необмеженої свободи праці. Спочатку робочий день скорочувався, а згодом, коли в усіх галузях праці знайшлася зайвина, всяку обов’язковість було скасовано. Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на мільйони і десятки мільйонів годин праці, котрі вже витрачаються в тих галузях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. — Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до справді потрібного числа додається ще якась кількість. В найбільшої для суспільства ваги галузях — у виробництві харчів, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 відсотків, в менш важливих — 1–2 відсотки. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях відображають, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі з того жодної шкоди.

— А скільки часу працюють щодня на цьому, наприклад, заводі?

— Здебільшого 2,5, 2 і 1,5 години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, наприклад, товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці заводу не дозволяє себе заступити нікому.

Я переклав собі в голові ці числа з марсіанського числення на земне. Доба там трошки довша, ніж у нас, і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна праця людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; робота заводу — 15 годин, себто така, як у нас на Землі по найтяжче експлуатованих підприємствах.

— А хіба товаришеві біля молота не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Поки що не шкодить, — відповів Нитті. — Якихось там півроку він іще може дозволяти собі таку розкіш, зі свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут-таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчуттів. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не думала про самовбивство. Жага гострих відчуттів ще не є хворобою, але ж вона легко набуває шкідливих форм, щойно лише нервова система хоч трохи похитнеться від перевтоми, душевної боротьби, чи якоїсь випадкової хвороби. Певна річ, я не спускаю з очей тих товаришів, що надуживають своїх сил на якійсь одноманітній роботі.

— А чи ж не повинен би був цей товариш скоротити свою роботу, раз у машинній продукції є зайвина праці?

— Звісно, ні! — засміявся Менні. — З якої речі саме він мусить відновлювати рівновагу за свій рахунок? Статистика нікого й ні до чого не приневолює. Кожен бере її собі на увагу, але не може керуватися нею одною. Коли б ви схотіли негайно поступити на цей завод, вам, напевне, знайшли б роботу, а в центральній статистиці число зайвини збільшилося б на 1–2 години, та й годі. Вплив статистики позначається на масових перекочуваннях праці, окрема ж особа — цілком вільна.

За розмовою ми встигли відпочити і всі, окрім Менні, пішли оглядати завод далі. Менні ж поїхав додому — його було покликано до лабораторії.

Увечері я ухвалив лишитися у Нетті: він обіцяв на другий день повести мене в «Дім дітей», де в числі виховательок була й його мати.

Дім дітей являв собою велику і до того ж найкращу частину міста з населенням на 15–20 тисяч душ. Цим населенням, справді, були майже самі діти та їх вихователі. Такі інституції заведено по всіх більших містах планети, в багатьох же випадках вони створюють і самостійні міста; лише по невеличких селищах, от як «хімічне містечко» Менні, їх здебільшого не буває.