Александр Богданов - Червона зоря

— А ви ж розповідаєте дітям про те минуле? — питав я.

— Звичайно, розповідаємо; і вони дуже люблять розмови про старі часи. Спочатку це для них лише гарні, трішечки страшні казки про інший далекий і чудний світ, котрий, однак, будить своїми картинами боротьби й насильства невиразні відгуки в атавістичній глибині дитячих інстинктів. Тільки згодом, перемагаючи живі залишки минулого у власній душі, дитина звикає краще засвоювати зв’язок часів і картини-казки стають для неї дійсністю історії, перетворюються в живі кільця живої безперервності!..

Ми йшли алеями великого саду. Часами натрапляли ми на гуртки, котрі або гралися, або копали рівчачки, або працювали з якимись ремісницькими інструментами, або споруджували будочки, або ж нарешті, просто жваво балакали проміж себе. Всі вони зацікавлено озиралися на мене, але слідом за нами не йшов ніхто; всіх, мабуть, уже було попереджено. Більшість гуртків була мішаного віку; в багатьох було по одному, по двоє дорослих.

— У вашому домі, як бачу, вихователів доволі багато, — зауважив я.

— Так, особливо коли в числі їх рахувати й усіх дітей старшого віку, як і слід робити по справедливості. Але вихователів-фахівців у нас усього три; решта дорослих, котрих ви тут бачите, то здебільшого матері й батьки, що на деякий час селяться у нас поблизу своїх дітей; бувають іще також молоді люди, охочі вчитися науки виховання.

— А чи всі батьки, хто схоче, можуть селитися тут, щоб жити зі своїми дітьми?

— Певна річ. Декотрі матері живуть тут по кілька років. Але більшість їх наїздить часами, — на тиждень, на два, на місяць. Батьки з’являються сюди ще рідше. В нашому домі є лише 60 окремих кімнат для родичів і для тих дітей, що шукають собі самотності, і я не пригадаю випадку, коли б цих кімнат не вистачало.

— Отже, діти інколи відмовляються жити у спільних помешканнях?

— Так, діти старшого віку часто воліють жити окремо. Тут позначається почасти той невиразний індивідуалізм, про котрий я вам уже говорила, почасти ж, — особливо в дітей, що люблять заглиблюватися в наукову працю, — просто бажання усунути все, що перешкоджає роботі та відвертає увагу. Та й із числа дорослих у нас люблять жити цілком окремо здебільшого ті, хто більше від інших працює над науковими дослідами, або ж творить художні речі.

Тут поперед себе на невеличкій галявці побачили ми дитину, на мій погляд — шести або ж семи років, що з ціпочком у руках бігала за якимсь звірям. Ми прискорили свою ходу; дитина не звернула на нас уваги. Коли ми саме підходили, вона наздогнала свою здобич, — це було щось подібне до великої жаби, — і міцно оперезала її своїм ціпочком. Звіря з перебитою лапою повагом полізло по траві.

— Нащо ти зробив це, Альдо? — спокійно спитала Нелла.

— Я ніяк не міг спіймати її, вона все тікала, — пояснив хлопчик.

— А ти знаєш, що ти зробив? Ти завдав жабці болю і перебив їй лапку. Дай сюди ціпок, я тобі поясню це.

Хлопчик подав ціпочок Неллі і вона швидким рухом міцно вдарила його по руці. Хлопчик зойкнув.

— Тобі боляче, Альдо? — знову ж так само спокійно спитала його вихователька.

— Дуже боляче, зла Неллло! — відповів він.

— А жабку ти вдарив дужче. Я лише забила тобі руку, ти ж поламав їй лапку. Їй куди болячіше, ніж тобі, до того ж, — вона не може тепер бігати й плигати, вона не знайде собі їжі і з голоду помре, коли не загризуть її злі звірі, від котрих їй тепер не втекти. Що ти про все це думаєш, Альдо?

Хлопчик стояв мовчки, плачучи від болю та притримуючи забиту руку іншою. Але він замислився. Через хвилину він сказав:

— Треба поладнати їй лапку.

— Оце діло, — сказав Нетті. — Давай же я навчу тебе, як це зробити.

Не гаючи часу спіймали вони поранене звіря, котре встигло відповзти лише на кілька кроків. Нетті витяг свою хусточку і подер її на стрічки, а Альдо, за його вказівками, приніс йому кілька тоненьких трісочок. Потім обидва вони з уважністю справжніх дітей, що ладнають якусь поважну справу, почали накладати міцну пов’язку на перебиту лапку жаби.

Скоро після цього ми з Нетті намірились іти додому.

— Стійте, ось що, — пригадала Нелла. — Сьогодні ввечері ви могли б побачити у нас вашого давнього приятеля Енно. Він мав читати дітям старшого віку лекцію про планету Венеру.

— А він, значить, тут живе? — запитав я.

— Ні, обсерваторія, де він працює., лежить за три години звідси. Але ж він дуже любить дітей і не забуває за мене, за свою стару виховательку. Тому він часто й наїздить сюди і щоразу розповідає дітям щось цікаве.