Александр Богданов - Червона зоря

— От уже ніяк не гадав, щоб у вас були окремі музеї художніх творів, — зауважив я Енно, йдучи з ним до музею. — Я гадав, що культурні й картинні галереї. — то особливість якраз капіталізму з його чванькуватим розкошуванням на людях та змаганням накопичувати багатства. В соціалістичному ж суспільстві, міркував собі я, мистецтво плине скрізь поруч із життям, оздоблюючи його.

— Ви й не помилялись, — відповів Енно. — Більша частина творів мистецтва у нас завжди йде для громадських будівель, де ми обмірковуємо наші спільні справи, де ми учимось і досліджуємо, де відпочиваємо… Значно менше прикрашаємо ми свої фабрики й заводи: естетика потужних машин і їхнього упевненого руху до вподоби нам уже й сама одна: дуже мало є таких творів мистецтва, що цілковито гармонували б їй, не ослаблюючи і не розвіваючи вражень від неї. Найменше ж прикрашаємо ми свої житла, де, здебільшого, перебуваємо дуже мало. Що ж до наших музеїв мистецтва, то це науково-естетичні інституції, це школи, де люди вчаться тому, як розвиваються мистецтва, чи, вірніше, як розвивається людство у своїй художній діяльності.

Музей містився на невеличкому острівці озера, котрий вузеньким мостом сполучався з берегом. Сама будівля, що довгим чотирикутником оточувала сад з високими водограями і безліччю синіх, білих, чорних та зелених квіток, була смаковито прикрашена зокола і повна світла всередині.

Тут справді не було такого безглуздою накопичування статуй і картин, як це буває по великих музеях Землі. Переді мною в кількох сотнях творів пропливла нитка розвитку пластичних мистецтв, від дикунських спроб передісторичної доби до ідеальної технічної досконалості витворів останнього віку. І з початку до кінця скрізь видно було вплив тої живої внутрішньої цілісності, котру люди зовуть «генієм». Очевидно, це були найкращі витвори всіх часів.

Щоб до пуття розуміти красу іншого світу, треба глибоко знати його життя, а щоб дати й іншим відчути цю красу, — треба бути самому з нею органічно сполученим… Ось чому безсилий я докладно описати все, що я там бачив; я можу дати лише деякі натяки, лише повихоплювані з цілого окремі вказівки на те, що мене там найдужче вразило.

Ґрунтовним мотивом марсіанської, як і нашої скульптури, є прекрасне людське тіло. Фізично марсіани різняться від людей не дуже: коли не звертати уваги на їхні великі очі, а через те, почасти, і на певну відмінність черепа, то їхні особливості вільно могли б стати поруч з особливостями окремих земних рас. Я не вмію докладно пояснити їх — я не так гарно знаю анатомію; але моє око швидко звикло то них, засвоївши їх не як огидність, а як оригінальність.

Я помітив, що тіла чоловіків і жінок схожі між собою в більшій мірі, ніж у більшості племен Землі: порівняно широкі плечі жінок, не так міцно розвинена мускулатура чоловіків та їхній ширший таз ослаблюють різницю. Це, між іншим, стосується останньої доби, — доби вільного людського розвитку; ще у статуях часів капіталізму статеві відмінності виявляються яскравіше. Очевидно, хатнє рабство жінки і гарячкова боротьба за життя у чоловіка впливають на їхнє тіло не однаково.

Ані на хвилину не міг я позбутися то яскравої, то невиразної свідомості, що переді мною — образи чужого світу; вона надавала всім моїм враженням якогось дивного забарвлення, наче б це були напівпривиди. І навіть розкішне жіноче тіло цих статуй і картин викликало в мене незрозуміле почуття, наче б зовсім не подібне до відомого мені любовно-естетичного потягу; воно радше нагадувало мені ті невиразні передчуття, котрі бентежили мене колись давно, на межі дитячих літ і юнацтва.

Статуї ранніх епох були однотонні, як і в нас; найновіші — природних барв. Це мене не здивувало. Я завжди думав, що ухилятися від дійсності зовсім не є обов’язковим елементом мистецтва, що це навіть шкодить художності, зменшуючи, як це буває з одноманітністю скульптури, багатство засвоєння, і що в таких випадках воно не допомагає, а перешкоджає художній ідеалізації, котра концентрує життя.

В статуях і картинах старих епох, як і в творах нашої античної скульптури, переважали образи величного спокою, образи нескаламученої гармонії, вільної від будь-якого напруження. Середні, перехідні часи, говорять щось інше: тут — поривання, пристрасті, бурхливе змагання, інколи ослаблене до ступеня блукання мрії — еротичної чи релігійної, інколи ж розвинуте до останньої межі напруження неврівноважених сил душі й тіла. За соціалістичної доби характер творчості знову інший: тепер це — гармонійний рух. спокійно-упевнений прояв сили: чин, вільний від хворобливості зусилля; змагання без турботи: жива активність, пройнята свідомістю своєї прекрасної єдності і непереможної розумності!