Лариса Копань - Пульсари

Поки професор порпається в шухляді, батько витирає мокрі очі. Тим часом у кабінеті майже беззвучно зринає гардеробниця.

— Кликали?

— Виручайте, — у Пильнюковому голосі смуток і надія, — коларин потрібен.

— Усім потрібен, — складає бантиком вуста сива жінка. — Поговорити можна. Предмета не бачу. — Уродженка південного приморського міста, гардеробниця натискає на звук «і».

Руслан Максимович дістає з шухляди десятку, подає жінці.

— Купіть предмет. А на додачу мою консультацію пообіцяйте.

— А хто замість мене біля халатів посидить?

— Скажіть першому стрічному ординаторові, що я розпорядився. Їх у мене хоч греблю гати, а ви одна. І ніколи мене не підводили. Та нехай учорашній черговий по моргу зайде.

Усміхнувшись, жінка зробила реверанс і безшелесно зникла з кабінету.

Батько сидить покірливо, мовчки витирає зволожнілі очі. А Пильнюка ніби смажать на пательні — він відчуває потребу розважити людину, тільки не знає як.

— Я вам щиро співчуваю. У мене теж син. Уже за тридцять, а ніяк не оженю. Так що клопоту вистачає. — Не ті слова, зовсім не ті. Хірург дивиться на годинник і рішуче відчиняє двері. В коридорі порожньо.

Руками, мов шаблями, рубаючи повітря, Руслан Максимович бере курс на ординаторську, але й там порожньо. Щось у професоровій душі вибухає і розливається гарячим струменем роздратування, яке розтоплює усі гальма й застороги. Голосно, порушуючи власні приписи й настанови, догукується старшої медсестри.

— Вони всі побігли в магазини навпроти, — пояснює хвора, визирнувши з палати. — А ви, мабуть, новенький? — дивується жінка. — Медсестри завжди куди-небудь бігають, поки професор лекцію читає. Через сорок хвилин закінчаться заняття, і всі будуть на місцях. — Помітивши цілковите збараніння «новенького», хвора вважає за необхідне пояснити йому: — У них же сім’ї. Кому за меблями постояти, а кому й за молоком треба. Скоро прибіжать. Що ви супитесь, як на дощ? За їхню платню ви не погодилися б і дня тут працювати.

— Дивно. Дивно. Я зі своєю платнею за югославськими меблями в чергах не вистоюю. І, до речі, вчора була неділя, а я її провів за операційним столом.

І для чого він усе це сказав хворій? Руслан Максимович тепер уже й не знає, чим він дужче оприкрений: вигадливістю порушниць порядку чи власною нестриманістю. Повільно вертається до свого кабінету і по дорозі здибує асистента.

— Лаборантка Іванової, — відсапуючись, без вступу каже той. — Її робота, бо обшарив увесь морг, усю анатомку — нема руки.

— Чому думаєте, що її?

— Так вони ж до апарата життєзабезпечення різні собачі органи приживляють. Сумісність живого з неживим вивчають. Де ж іще шукати?

«Цікава тема, — заздрісно думає професор, — Значить, у біологів хлопцева рука… Молодий організм, усе правильно… Невже сама додумалася? Ну й чи приживеться рука до її апарата? Цікаво. Цікаво».

— Науку піратськими методами не роблять, — сказав уголос, а сам подумав: «От би подивитись, як же вона з капілярами впорується». — Можна було б і мене попередити. Звільніть її в нас з роботи.

— А хто в морзі чергуватиме? — розгубився асистент, ніби від нього й справді залежало, кого звільняти чи брати на роботу. — Все одно хтось із співробітників Іванової прокрадатиметься в морг.

— Їм що, тварин мало?

— Там, знаєте, ціла філософія. Мовляв, людський організм нічим не підмінити.

— Я не збираюся за когось у тюрму сідати, — буркнув Руслан Максимович, — ніби вона не знає, що це підсудна справа. Нехай негайно повернуть руку. «А підхід цікавий у Іванової. Сміливий. Наша виучка», — подумав із задоволенням. — Зараз усе зроблять, — заспокоїв батька. — Ви тут почекайте, я повернуся хвилин за тридцять. На урочисті збори треба. Ви не фронтовик?

— Та не довелося. Мені десять років було на початку війни.

Руслан Максимович уважно подивився на чоловіка: на вигляд усі шістдесят, а виходить, лише п’ятдесят… Може, горе за одну ніч так зістарило людину? Очі червоні — певне, від безсоння. Ніс теж брунатний — хусточкою натер. Хоча… Розширені червоні жилки на носі — то швидше ознака хвороби. Гіпертонія? Печінка? А може, від алкоголю?

Нещасний батько не витримав професійного погляду, почав виправдовуватися:

— Не фронтовик я. Але, вір не вір, краще б сам загинув на багнеті, як оце переживать отаке горе. Ми з Віталиком уже в бар разом ходили. Мотоцикл у повітці розбирали. По рибу їздили. Літню кухню збудували.

Він не говорив, а тужно виспівував слова. Висякався у засмальцьовану ганчірку, ніс його від того ще дужче почервонів. Руки тремтіли, щоки вкрилися рум’янцем — ще хвилина, і почнеться істерія. Руслан Максимович пригадав, що в шафі є розпочата пляшка коньяку. Сам він байдужий до цього напою, а колеги називають його еквівалентом вдячності, бо пацієнти, одужавши, чомусь вважають за найзручніше залишити хірургові на згадку пляшку з кількома зірочками.