Лариса Копань - Пульсари

— Я ще не оплатив квитанцію, — підвівся назустріч несподіваним гостям господар кабінету. Він здивувався цьому візитові, марно силкуючись відгадати його причину.

— Ми до вас в іншій справі, — сухо відповів Іола. Він теж упізнав «порушника» і хоч, можливо, був готовий до такої зустрічі, в його словах чулося приховане збентеження. — Це у вас тут учора різали мотоцикліста?

— У нас. Тільки не різали, а зашивали.

— Все одно. Зашили на той світ. Але не в тому суть. — Іола сідає на стілець, прикриває коліна планшетом і киває своєму супутнику, підкликаючи до столу. — В його сина пропала рука. Знацця, громадянине, ви не тільки дорожні правила, ви й закони порушуєте. Мда-а. Я не буду виясняти, як це сталося, — примирливо махає він рукою, помітивши загрозливу позу лікаря, — але руку віддайте батькові негайно. Він хто у тебе був? — звернувся до свого супутника.

— Коваль. На пресі працював. Щитки штампував.

— Ну от. Робочий клас. А ви руку… Хоч би про родичів подумали. Знацця, так, ось вам наш телефон, — Іола простягнув професорові записочку, — як виконаєте, доповісте. У мене давно вже робоча зміна закінчилася, а через отаких, як ви, громадянине, ще доведеться писати рапорт начальнику.

Іола встав, потряс батькову правицю, потім узяв його за плечі й пригвоздив до стільця, де щойно сам сидів.

— Отут і жди. А як тільки що — подзвониш. Бувай здоров. А вам, громадянине, бажаю надалі бути обачнішим. — І зник Іола.

Пильнюк так і простояв безмовно за своїм столом. Щохвилини упродовж бесіди відчинялися двері кабінету, і в них просовувалася голова асистента, і щоразу енергійним жестом професор випихав голову в коридор. Знову помітивши асистента в дверях, Пильнюк, зиркнувши на годинник, мовив благально:

— Та займіть їх чим-небудь, поки я прийду. Домашні завдання перевірте. — Неважко зрозуміти його роздратування й збентеженість. Але хірург не має права розслаблюватися чи панікувати. Тим більше на роботі. — Кафедра висловлює вам найглибші співчуття, — звертається він до батька, хоч і не певен, чи саме ті слова говорить, що в даній ситуації годяться. Ситуація ж, господи… Це нечувано. Це нечувано, — повторює він уголос і ніби збадьорюється тим власним звуком. — Ми розшукаємо. Тут, знаєте, про життя вашого сина йшлося, важило одне — врятувати його, безрукого чи безногого, тільки б урятувати. Не вийшло. Безсила ще медицина… М-да, ми з’ясуємо. Залиште свою адресу.

— Та ні, я краще тут зачекаю. Ох, сину-сину… Бабуня дуже його любила… Хотіла свічку вкласти, а тоді як заголосить, що нічим бідоласі на тому світі й ґудзики застібати… Як не привезу Віталикову руку, то й баба за ним піде. Я вже краще тут.

Лікар сумно поглянув на сьогоднішній календарний листочок: лекція, урочисте засідання (виступити як ветерану війни), консультація двох хворих. Нижче позначка: картки № 1 та № 2 (новий заступник міністра розпорядився, щоб усі викладачі записували у спеціальні картки, кого й де консультували, — це картка № 2; кому лекції читали — картка № 1; про що аспірантам розповідали — № 3; з яких книжок і яке завдання студентам дали — картка № 4). А ще скласти і здати в трьох примірниках до наукової частини розклад роботи аспірантів; подзвонити в аптекоуправління і випросити коларину… а тут ще… рука.

Знову зазирнув асистент. Руслан Максимович цього разу не випихав його жестом за двері, навпаки, поманив.

— Скажіть друкарці, щоб підготувала розклад для аспірантів, а ви, будь ласка, заповніть усі картки та попросіть у бюро, щоб мій виступ на зборах поставили останнім. А студентам дайте контрольну.

— Так не попереджали ж… Та й після свят.

— А ви їм дозвольте в книжки зазирати. Дивись, половина списаного в голові залишиться — і то користь. Хоча… дайте тему про солі в суглобах. Заплутане діло. Нема чого путнього й списати. Хай продемонструють ерудицію. Але найперше з’ясуйте, хто чергував по моргу, до мене покличте.

Пильнюк уже накручує телефон.

— Алло! Професор Пильнюк турбує. У вас дві дози по сто коларину знайдуться? А в кого є? В усьому місті немає? А в яку лікарню давали востаннє? Не давали… Вибачайте.

Заходить друкарка — аспірантський розклад принесла.

— А чому тільки прізвища? В ректораті без ініціалів не приймуть.

Дівчина здвигує плечиком.

— Вони для мене Вані, Валі, Колі — де я їхні величальні шукатиму?

— Надрукуйте ініціали за алфавітом, — знаходить вихід професор — А. Б., В. Г. і так далі. Все одно ніхто не перевірятиме — аби документ за формою. І покличте, будь ласка, гардеробницю. Та нехай швидше там розшукають чергового по моргу.