Лариса Копань - Пульсари

Не так давно Мусій був майстром похоронного ритуалу, його шанували за невтомні золоті руки, його лортрет висів на Дошці пошани в поховальній конторі Лісового кладовища. Але щоразу, коли Мусій вивершував пам’ятник чи закінчував опоряджувати могилу, вдячні родичі пропонували разом пом’янути вірного сина, славну дочку чи незабутнього діда. Поки в моді були самогон та біла «казьонка», Мусій стримувався, рідмовляючись, іноді навіть вигадував страшні хвороби: «У мене цироз печінки», «З виразкою шлунка мучуся», «Гіпертонія», — казав він, скрушно хитнувши головою, мовляв, і рада б душа в рай… Життя кращало, люди багатшали. Почали на поминки приносити чудернацькі пляшки з хитромудрими затичками й корками, яскравими наклейками та медалями. Як тут не покуштувати! А там і пішло… Добре, що син з армії прийшов. Порятував.

«Досить, татусю, за упокій працювати. Уговтав начальство — беруть тебе на наш завод пожежником. Технічна посада. А то син з освітою, вважай. Воно й перед людьми якось… Ну що я скажу нареченій, що ти передовик на кладовищі?»

Одне слово, умовив. Довелося їздити електричкою на роботу. Але… Вдома Мусій був шанований і поважаний. В усій окрузі його знали. Усі капелюха знімали першими, особливо діди — кожен-бо сподівався, що Мусій могилку його впорядкує, можливо, й квіти поллє, буде єдиною живою душею, яку щодня відчуватимеш на тому упокої.

А на заводі? Ніщо не горить, хіба плани, але то не Мусієва морока. Сім годин ялових, аби день до вечора. І він радів білому солодкому, і терпкому червоному, і портвейнам, які дешевші за сметану.

На кладовищі, було, чого тільки не наслухаєшся від родичів — ну справжні тобі університети! Один дідок розповідав про філософа Гегеля та гіпнотизера Мессінга, коли приносив на синову могилу квіти. І ось лежить Мусій зараз під білим простирадлом, прицінюється до рекламованого спеціаліста. «Мушу й цього слухати, бо родичі й заводчани силоміць сюди запроторили. Але не Мессінг це, про якого легенди розповідають. Щось невпевнено почувається він у халаті, ніби тисне він йому у плечах».

— Запах алкоголю заважає вам дихати, — рішуче каже лікар, витримавши потрібну паузу.

«Аніскілечки, славний і хороший, — мовчки заперечує Мусій, іронічно позираючи на сусіда по палаті, який дихає все важче, ніби фінішує в кросі. — Вам доводилося пити шампанське радгоспу «Сонячна долина»? Та англійська королева іменини свої не розпочне, якщо на столі в неї немає цього вина. Поки зріє воно в підвалах, ніжні жіночі руки щодня перевертають кожну пляшку — жодній машині не доручають цю операцію. Тільки жіночим рукам. А чи знаєте ви, славний і хороший, як пахне те вино? Ні, не пахне — духмяніє. Віками створювався його аромат. А смакова палітра! А як клопочуться майстри, щоб світилося, щоб зберігалося довгі роки. Знайома капітанша клялася, що кримську винотеку, де були зібрані кращі еталони світу, під час війни евакуювали під захистом крейсерських гармат».

— Ви відчуваєте, як алкоголь вивертає вам шлунок, ось клубок підкочується до горла, прилипає до піднебіння…

«Виночерпій народився раніше за священика, вино старіше за релігію. А ви хочете, славний і хороший, за десять сеансів навіки поховати Бахуса. Йому вже, мабуть, більше п’яти тисяч років, майже в усьому світі його шанують, і не вимерло ж людство від поклоніння цьому богові? — Мусій заплющився, помітивши, що сусіда його схилився над тазом. — Казав один начитаний, що коріння виноградної лози проростає вглиб на п’ятдесят метрів і видобуває звідти рідкоземельні елементи. Могутні земні пласти висмоктує тоненька і щедра, а ви замахуєтеся на неї».

— Ваше тіло, кожна його клітинка, кожен нерв вивільняються від алкоголю. Ви втомилися. Вам хочеться спати. Міцний, благодатний сон полонить вас.

«Ех, налили б оце по чарочці, славний і хороший, то, може, й був би якийсь ефект від вашої проповіді, може б, і справді спалося». Хворий лежав нерухомо, спостерігаючи крізь напівзаплющені повіки, як лікар обходить палату, поправляє простирадла. Ось і йому прикрив ноги і вийшов.

Мусій ще полежав трохи, потім тихенько підвівся, навшпиньках, мов циркуль землеміра, пробрався в коридор. Поглянув на сонну чергову за столиком, підійшов до відчиненого вікна і вистрибнув, покректуючи та поохкуючи. Легко відшукав замаскований лаз у цегляному мурі, бо вже, бувало, пробирався ним, і опинився під голубим небом.

Засукавши холоші піжамних штанів, підставивши сонцю худорляві плечі, почимчикував «курортник» через дачі та городи. Настрій бадьорий, бо твердо поклав собі розпрощатися з лікарнею.