Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Ця істота, хоч і мала страхітливий вигляд — оті клішні завдовжки майже півметра, здавалось, могли одним рухом відтяти голову людині, — виглядала загалом аж ніяк не агресивною. Вона не робила спроб утекти — мабуть, тому, що знайшла тут стільки їжі. За думкою більшості спостерігачів, якісь незначні за вмістом хімічні сполуки у водоростях саме й привабили її сюди.

Якщо вона вміла плавати, то ніякого нахилу до цього не виказувала, а задоволено повзала собі на своїх шести колодах-ніжках. А все її чотириметрової довжини тіло було покрито яскраво забарвленим панцером, члениста будова якого забезпечувала йому дивовижну гнучкість.

Ще однією незвичайною рисою скорпа було те, що його дзьобоподібний рот оторочували мацаки — маленькі мацки. Вони мали дивну — навіть неприємну — схожість із людськими пальцями і здавались такими ж спритними. Хоч основною функцією їх було, певно, тримання їжі, вони явно здатні були робити набагато більше, і глядачі захоплено дивилися, як скорп уживає їх спільно з клішнями.

Його дві пари очей — одна велика, призначена, мабуть, для поганого освітлення, бо вдень ці очі були заплющені, — забезпечували напевне чудовий зір. Взагалі він був напрочуд вдало оснащений для обстеження та використання навколишнього середовища — а це ж було найголовніше для розумної істоти.

Однак ніхто б не запідозрив наявність розуму в такій химерній істоті, якби тільки не дріт, навмисно закручений навколо її правої клішні. Втім, це ще нічого не доводило. Як показали архівні дані, на Землі існували тварини, які збирали сторонні предмети — часто виготовлені людиною — й використовували їх різними надзвичайними способами.

Коли б це не було відображено документально, ніхто б не повірив, що австралійський альтанковий птах чи північноамериканський пакунковий щур мали потяг до збирання блискучих чи кольорових предметів і навіть укладали з них художні орнаменти. Земля повна була подібних таємниць, які вже ніколи не будуть розгадані. Очевидно, й талассіанський скорп просто наслідував таку саму безглузду традицію з так само незбагненних причин.

Було декілька гіпотез щодо цього. Найпопулярнішою — бо висувала мінімальні вимоги до скорпового інтелекту — була та, що браслет є, власне, прикрасою. Звичайно, щоб його таким чином надягнути, потрібна була певна спритність, і тут точилися нескінченні дебати щодо того, чи могла це зробити сама істота без чиєїсь допомоги.

А допомога, ясна річ, могла бути людською. Може, цей скорп утік від якогось дивака-вченого, але таке пояснення було надто неймовірне. Адже на Талассі кожен знав кожного, і подібний секрет не міг би довго зберігатись.

Була ще одна гіпотеза, найнеприродніша з усіх, — але саме вона найбільше збуджувала думку.

Можливо, браслет був ознакою рангу.

Ця робота вимагала найвищої кваліфікації, але в процесі її бували й довгі перерви, під час яких лейтенант Оуен Флетчер нудячись, мав удосталь часу для роздумів. Надто багато часу, як на те.

Він був рибалкою, який вивуджував свою шестисоттонну здобич вудкою неймовірної міцності. Один раз на добу самокерована захоплююча ракета пірнала вниз, до Таласси, наче спінінг, за складною криволінійною траєкторією завдовжки тридцять тисяч кілометрів. Сідала вона автоматично прямо на здобич, що очікувала її, і після всіх перевірок захоплена тросами брила йшла на підйом.

Критичними були два моменти: відрив «сніжинки» з морозильної камери та підхід до «Магеллана», коли гігантський льодовий шестикутник треба було зупинити за кілометр од корабля. Підйом розпочинали опівночі, і на все транспортування від Тарни до стаціонарної орбіти, на якій висів «Магеллан», йшло майже шість годин.

Оскільки під час зустрічі з кораблем і монтажу щита «Магеллан» перебував під денним світлом, найважливішою справою було тримати «сніжинку» в тіні, бо інакше шалені промені талассіанського сонця випарували б цей дорогоцінний вантаж у космічний простір. Коли ж він уже був у безпеці, під захистом потужного екрана, дистанційно керовані роботи-маніпулятори могли зняти теплоізоляційну фольгу, яка захищала лід під час підйому на орбіту.

По тому металева колиска, в якій транспортувалася брила, знімалась, бо потрібна була вже для наступного вантажу. Інколи ця величезна посудина, схожа на чудернацьку шестикутну сковороду, задуману якимсь диваком-кухарем, примерзала до льоду, і тоді, щоб її відокремити, доводилось подавати ретельно дозований підігрів.