Владимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— Слухаю, Миколо Петровичу, — відгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.

— Може, Галя забула? Скажіть, чи не пам’ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печері?

— Ні, Миколо Петровичу. — Ван Лун бачив, який стурбований Риндін, і це було йому дуже не до вподоби: академікові потрібний зараз цілковитий спокій. Тому він вирішив ще раз спробувати відвернути його увагу: — Галя, взагалі, підкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дівчина. Таких бачив рідко. Може бути справжнім відважним мандрівником. Навіть, скажу, дослідником.

— Товаришу Ван, не треба, — зніяковіла Галя.

— Чому не треба? Дуже треба, — впевнено відповів той. — Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжній вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зібрала для вас принаймні з десяток тих світних камінців. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втім, не кинула камінці, а донесла. Хотіла показати вам. Казала, буде інтересно вам і Вадимові.

— Ну й дівчина, — вражено обізвався Риндін, — прямо герой! Це ті самі камінці, чутливі, Ван, як ви кажете?

— От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове відкриття. Тому й хотіла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справді відкриття. Камінці, на мою думку, дуже дивні. Зараз покажу вам. Вадиме, ідіть сюди й ви, прошу.

Втім, Сокіл був уже тут. Його як геолога і мінералога й справді дуже цікавили загадкові камінці. Але Риндін цього разу реагував зовсім не так, як бажано було Ван Луну. Він запитливо подивився на Галю і коротко спитав:

— Ви несли ті камінці з собою в сумці?

— Так, Миколо Петровичу.

— І сумка, як звичайно, висіла на лівому боці?

— Так.

Риндін повільно підвівся, сів, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним і стурбованим, Коли він заговорив:

— Галиночко, друже мій, ось і розв’язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш біль є наслідком опіку від радіоактивної речовини. Очевидно, камінці, принесені вами, дуже радіоактивні. Перебуваючи довгий час у сумці, підвішеній біля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподіватися, що це тільки поверхнева реакція…

Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував:

— І справді, за зовнішнім виглядом це нагадує такі опіки. Добре принаймні, що камінці опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрішніх органів. Каміння безумовно радіоактивне! І якось по-особливому радіоактивне, якщо інтенсивно реагує на зміну частот радіоколивань. А воно ж саме так, коли вірно те, що ви розповідали про нього, Ван.

Ван Лун знизав плечима: адже ж він просто розповів те, що бачив на власні очі.

І саме цієї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола:

— Миколо Петровичу, невже це може бути… та ні, я не можу повірити! І все ж таки…

— Що ви хочете сказати, Вадиме? — здивовано спитав Риндін.

— Я боюся навіть припустити, Миколо Петровичу… все це так неймовірно! Але разом з тим… а що, коли це — інфрарадій?

Галина Рижко нічого не розуміла. Інфрарадій? А що це таке? Проте вона бачила, як Риндін відкинувся назад, вражений тим, що сказав Вадим Сергійович, як Ван Лун вийняв з рота свою люльку і з цікавістю дивився на геолога. Обидва вони були явно вражені, але зовсім не так, як Галя. Якщо дівчину дивувало те, що Сокіл так схвильовано заговорив раптом про якийсь невідомий інфрарадій, про який вона ніколи нічого не чула, то Риндін і Ван Лун, здавалося, зосереджено зважували, в якій мірі Сокіл міг мати рацію. Очевидно, мова йшла про щось, хоча й суперечливе, але цілком зрозуміле і добре відоме обом. Страшенно погано відчувати, що ти знаєш значно менше від інших!..

А Вадим Сокіл так само збуджено, як і раніше, доводив:

— Справді, Миколо Петровичу, з якої речі вперто сумніватися в існуванні сто двадцятого, коли вважати реальним існування сто одинадцятого? А сто одинадцятий існує ж, і ми незабаром відшукаємо його тут, на Венері, я певен цього! Адже ж усі дані говорять про це — і навіть перші зразки порід-супутників підтверджують, що ультразолото близько. Ви самі бачили ті зразки, я показував вам. Чому ж не бути сто двадцятому?

— Ви не лише зараз, а й раніше завжди були палким прихильником цієї гіпотези, — вставив Риндін. — Пам’ятаєте, Ван, дебати на президії хімічного товариства?

Ван Лун мовчки кивнув головою.

— Це не гіпотеза, — запротестував Сокіл з ще більшою запальністю, — а цілком обгрунтована ідея. В усякому разі, не менш обгрунтована, ніж була свого часу теорія існування ультразолота. А зараз, Миколо Петровичу, прийшов час, коли й теоретизувати нема чого. Треба просто як слід перевірити з допомогою точного аналізу. Адже ж ви самі погоджуєтеся, що жоден мінерал, жоден елемент на Землі — природний чи штучний — не має таких властивостей активізації, як ці зразки, принесені Галею?