Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. Їм випадало битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін, знову збирає під свою руку запорожців і що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришів, то чимало хто почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожців, які поприходили на Дунай за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх коханих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з яких подаємо дві:

З таких причин молоді задунайські запорожці, сподіваючись добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім'ям вільне життя, в кількості за півтисячі душ, хто - поодинці, хто - ватагами, почали переходити на східний берег Бугу, а деякі загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидір Білий із своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не повірив Потьомкіну, який уже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь віддав Війську Запорозькому права, коли він сам тримає в кріпацькій неволі кілька сот козаків. Таким чином, біля 6000 задунайських запорожців лишилися на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне честолюбство та гонор і, потураючи йому та величаючи його батьком і “найсвітлішим”, або великим гетьманом і таке інше, випрошували в нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збиралися піші в Прог-ноях під рукою Сидора Білого, а верхівці - на Чилеклеї з Чепігою; у грудні ж, з наказу генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там військовий кіш та поставивши деякі курені, завели на коші січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого - суддею, а Івана Підлисецького - писарем. Разом було обрано й 38 курінних отаманів, “як одвіку водилося з Запорозькому Військові”.

Суворов, звертаючись до запорожців, називав їх у своїх листах “Військом Вірних Запорозьких козаків”; Потьомкін же слово “Запорозьких” не вживав, а писав: “Військо Вірних козаків”.

У січні року 1788-го Потьомкін повідомляв цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони у більшості тепер одружені й надалі хочуть зректися свого бурлацького “розпутнього” життя. Цариця відповіла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкіну надати запорожцям землю так, як він сам має за краще. Разом із тим 22 лютого вона радила Потьомкіну відмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімто за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав “Вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому” пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику, білу із синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто й, прочитавши на раді грамоти й ордена Потьомкіна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом із тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть віддані його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватись до Білого й Чепіги так, що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.