Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

-

Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: їх разом із селами записали в казенні поселяни, й жили вони трохи вільніше за панських, але землі їм було відмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося братися до коси та плуга й перекинутись у “гречкосіїв”.

Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили й на Запорожжя і викликали в серцях поневолених запорожців пекучий біль:

Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили приставляти рекрутів у пікінерські полки.

Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ український оспівав у чудовій пісні про “Правду та Кривду”:

Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі долітали разом із втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і Маніфести цариці задунайські запорожці сприймали з великим недовір'ям, як те видно з народної пісні:

Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, який за його наказом їздив у 1784 році на Дунайський запорозький Кіш, козаки відповідали, що раніш, ніж закликати запорожців вернутись на російську сторону, Потьомкін повинен віддати тим, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом із військовими землями.

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні, - всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін уже володів величезною площею тих грунтів. До того ж, Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками із середньої Росії й поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 508 душ колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимог запорожців про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, то Потьомкін став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі від російського кордону.

Ще року 1779-го російський уряд вимагав од султана, аби видав російських утікачів-запорожців, та той відповів на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, які самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися за кордоном і надалі.

Після того Росія стала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі від російського кордону, покладаючись на те, що козаки нібито порушували межі й нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією зачіпок, султан справді звелів козакам одійти від Буга на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давен звикли жити не стільки на Січі. скільки на вольностях. Як на Запорожжі в Січі пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, козаки не мали б із чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.