Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Весь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних козаків діставало од казни, як й інше російське військо; казенні ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кіш навіть мав свою, похідну церкву.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, яким доводилося “брат на брата бити”, як каже народна пісня. Задунайський запорозький кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках із гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі. Всі запорожці отримували в турків жалування десь 12 карбованців щороку на козака.

З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло до Очакова й звідтіля вони стали човнами наскакувати на російські кордони, що лежали понад лиманами.

У вересні року 1787-го турки хотіли захопити Кінбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна в бік озер, вони послали п'ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав “вірних” запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизились зі своїми братами, погорювали зі свого непевного становища й, зробивши про око росіян і турків декілька пострілів на вітер, розійшлися в різні боки: задунайці - до турецького флоту, а “вірні” - до Кінбурга.

Другий відділ задунайських запорожців турбував російські кордони із суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, і замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кінця війни.

21 травня року 1788-го турки підпливли до запорозького Васильківського Коша й перед світанком, коли в січовій церкві відбувалася відправа, почали пальбу по Січі з далечини і стріляли довго, але ніякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилія Гасан-паші із 57 кораблів вийшла з Очакова й напала на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час знялася велика хуртовина, й російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було знищувати їх із великих гармат. Тут-то запорожці й нагадали всьому світові про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках із байдаками наперед і, зачепивши російські кораблі линвами, тягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі злетіли вгору від вибухів, а решта одійшла од Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Через десять днів у лимані біля Очакова спалахнув другий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця; триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лимана й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі втрати; кошового отамана Сидора Білого було поранено на смерть, і наступного дня він помер; побитих же запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі судна запорожці намагалися невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши відпливати в море, забирали необачних лицарів у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнісінько така ж пригода, як під час морського походу року 1625-го.

Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на раді розділилися надвоє: перші гукали: “Виберемо Антона Головатого! Він з біса мудрий - буде добре правити кошем!” Інші сперечалися: “Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим - він б'є і в полон бере бусурманів!” “Та не дуже харкайте! - гукали знову перші. - Головатого кошовим!” Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.