Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Дискусії тривали доти, доки Макаров не ознайомив учених із власним проектом. Він був простий і водночас надійний. Макаров пропонував перетворити на зореліт придатний для цього астероїд. Це мала бути невелика екосистема, що могла жити у повній незалежності як завгодно довго. Проект було розроблено до найдрібніших деталей — тож цілком природно, що його здійснення також було доручено академікові Макарову. На цю виснажливу працю він витратив півтора десятиліття.

Обраний астероїд мав п’ятнадцять кілометрів завширшки і вісімнадцять завдовжки. Перш ніж розпочинати на ньому будівельні роботи, астероїд перевели на орбіту Землі, зробивши його супутником Місяця. Були використані всі технічні досягнення, якими на той час володіло людство. За допомогою термоядерної енергії розтоплювали надра астероїда (у глибинах малої планети клекотів вулкан, але він був контрольований ученими). Розтоплену речовину виганяли на поверхню, надаючи астероїдові кулястої форми. Так були створені порожнини, що потім стали життєвим простором Космічної Академії.

За п’ятнадцать років на астероїді побувало близько десяти тисяч робітників та інженерів. Вони працювали по кілька місяців, потім мінялися. Не дозволяв собі відпустки лише Степан Макаров. Отож нібито немає брехні в тому, що світ цей створив Президент. І навіть у тому, що найвірнішим достойникам він дарував безсмертя, також нібито не було брехні. Нібито…

Коли Космічна Академія була споруджена й обладнана всім необхідним, надзвичайним рішенням Сибірської Академії наук в розпорядження Степана Макарова було передано тридцять шість спеціальних ліжок — для всіх академіків, котрі мали вилетіти у космічні мандри. Обирали найталановитіших і наймолодших.

Що ж то за ліжка? То, власне, були апарати, які створювали біологічно активне поле. Це поле допомагало клітинам організму протягом ночі повертати все, що вони встигали втратити протягом дня. До слова «все» належав також біологічний час. Міріади мікрогодинників, що належали клітинам, невідомі променеві пальці щоранку заводили знову і знову. Так було перервано процес старіння — отже, мусила загинути й сама смерть.

Але саме те, що ці заборонені для використання на Землі апарати Макаров дістав особисто (в рішенні сказано: «під особисту відповідальність академіка С. Макарова»), стало фатальною помилкою тих, хто хотів запліднити земним розумом далекий, невідомий світ. Президент Космічної Академії (а ним, звичайно, став Макаров) одразу зміркував, що разом з апаратами, які продукували безсмертя, він отримав необмежену особисту владу. Таку владу, яка належить хіба що тільки Богові…

…Пан Мірек Лятошинський наблизився до вікна. Небо, як і слід було сподіватися, почало втрачати зірки й поволі наливалося барвами світанку. Саме йому, Мірекові, належало стежити за нормальною роботою апаратури, яка величезну кам’яну баню над фермою перетворювала на штучне небо. Але ж воно виглядало так природно, ніби десь над Південним Сибіром.

Зненацька Лятошинський помітив біля приміщення машинного парку серед кущів темну постать. Йому навіть здалося, що то був сам Герд — «ланцюговий пес» Макарова, начальник над костоломами.

Домагатися звання академіка (і навіть віце-президента!) Герд почав років двадцять тому. Макаров ніби й обіцяє, але все відкладає на майбутнє. Невдовзі Гердові сповниться п’ятий десяток. У цьому віці навіть талановиті вчені не здобували спецліжко — Макаров не любив оточувати себе старими.

«Герд просто дурень, — подумав Лятошинський. — Хоч у дечому Макаров і спотворює принципи Академії, але зробити академіком ката-поліцая… Ні! Президент просто водить його за носа».

Пан Мірек сягнистим почерком написав записку Прокопові: «Не виходьте на ферму до мого повернення». Підсунувши її під двері помешкання, де оселився Прокіп, повернувся на свій поверх. Лятошинський добре уявляв, що діялося в душі Прокопа. Це справді має виглядати катастрофою, коли всі твої уявлення про світ зненацька падають, мов кам’яна стеля в печері, і немилосердно чавлять тебе. Гелена була також збурена, але пан Мірек розумів: її потрясіння не таке глибоке, як у Прокопа. З цього хлопця міг би вирости справжній вчений, це безсумнівно.

Лятошинському вдалося поспати години зо дві вже під ранок. Це трохи його відсвіжило. Прийняв душ, поголився. Відтак випив кави й ретельно зодягнувся — там, нагорі, надавали значення зовнішньому виглядові. Підтягнутого, ставного віце-президента традиційна чорна пара й чорна краватка-метелик на білосніжній сорочці робили більше схожим на земного дипломата минулого століття, ніж на вченого. На жаль, у цій мінідержавці, на яку поволі перетворилася Академія, й справді доводилося бути дипломатом. Якби професор Лятошинський не володів цим хистом, чи зміг би він бути віце-президентом у Макарова?