Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Але ж і слово — спецліжко! Від нього тхне чимось таким, що прийшло із бездуховного, збюрократизованого ладу, який близько століття панував на просторах від Балтики й до Тихого океану. Про винахід, що дарував безсмертя , належало писати поеми й створювати міфи. І якщо затвердилася в мові колоністів оця сіра інвентарна назва, то лишень тому, що нею користувався Президент,

Коли Макаров робив поворот, поли халата заломлювались і відкривалися голі, покриті волоссям ноги. Це дратувало пана Мірека: від інших вимагав аристократичної ошатності, а сам поводився, мов у сибірській лазні. В ньому є щось від купців дев’ятнадцятого віку, як вони описані у російській літературі.

— Ну, що там поробляє твоя Монада? — з відтінком іронії в голосі звернувся Президент до Лі Чуня.

Астроном залишив удома мундир з орденами. Він був зодягнений так само вимогливо, як і Лятошинський. На блюзнірське запитання Макарова не відповів — воно його образило. Мовчки сопів, поправляючи комірець, що стискував шию. Обличчя було налите кров’ю — чи то від образи, чи від тісного комірця.

Але Макаров уже забув про Монаду — він промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Проблема перенаселення в наших умовах, — це, якщо хочете знати, проблема катастрофічна. По-перше, існує суто просторова криза, по-друге — криза продовольча… Власне, криза виникає тоді, коли з’являється надмір генетичних носіїв. Зрештою, ми маємо суворо визначене наукове призначення, поза яким… Даруйте, я трохи захопився. Ви й самі все це добре знаєте.

Макаров пройшовся кілька разів уперед-назад і тоді звернувся до Лятошинського:

— Скільки ми маємо сьогодні особових одиниць в академічному генофонді?

— Перепис давно не проводився, — знічено відповів пан Мірек.

Тим часом Макаров розмірковував далі:

— Ми не маємо жодного права на сентиментальність. Подумайте про Бога — якби він був сентиментальним, життя взагалі стало б неможливе. Він знищує так само незворушно, як і створює. Ви розумієте, про що я кажу?.. У природі діють закони природного добору: слабкіші організми гинуть, сильніші виживають і передають генетичну інформацію нащадкам. Саме цей процес ми й повинні підтримувати. Давно пора звикнути: на нас покладені не людські обов’язки, а Божі. У Бога також чимало неприємних обов’язків, шановні колеги. Але ж Бог усюди дотримується правила: принцип Добра — це принцип доцільності. Незворушної, позбавленої будь-яких емоцій доцільності. А скільки організмів мусить померти — це вже інша проблема. Я б сказав: математично-емоційна… Можна позітхати, поплакати, але інших рішень Бог нам не залишив. Ми маємо діяти так само, як у таких випадках діє Він.

У Мірека поповзли мурашки поза спиною. Йому стало холодно. Передовсім Лятошинського обурювало те, що людина, вельми далека від уявлень про Бога, з такою холодною жорстокістю промовляла від його імені. А може, Макаров дозволив собі отакі пасажі саме тому, що вважав Богом себе? І все ж зараз не це було головним у переживаннях професора, а те, що випливало з розумувань Макарова.

Лі Чунь від хвилювання був схожий на розжарену пічку-буржуйку, як вона запам’яталася з періоду земних катастроф. І тільки вродлива масажистка зі смоляним волоссям дуже мило посміхалася. Макаров відчув, що лише від неї має беззастережну підтримку — підійшов до дівчини (будемо так її називати), грубуватим жестом підняв її підборіддя й поплескав по щоці.

— Знаєш, Сільвіє? Вони нас з тобою ненавидять. Але нам байдуже. Правда, Сільвіє? Вони не розуміють, що ми — творці: ліпимо, творимо. Щоб витворити образ людський і Божий, треба небагато: всього лишень відкинути геть зайву глину. Ось ми її й відкидаємо. А вони нас за це ненавидять. Нікчемні чистоплюї! Мабуть, змалку боялися кошеняті хвоста припалити. Поцілуй мене, Сільвіє.

Тоненька (стан можна схопити двома чоловічими п’ястуками), вона зіскочила з крісла й повисла у нього на шиї.

— Ти — мій Бог, Степанку. Я для тебе на все готова.

— Ну, сядь, сядь, — поплескавши по сідниці, відніс її до крісла Макаров,

Лятошинський пригадав: останній раз це сталося тридцять років тому. У складі комісії був також він, Мірек. Йому доводилось визначати генетичну вартісність індивідуума. Генетика — його фах, отож цього обов’язку не можне було спекатись. Що відбувалося далі з людьми, яких Лятошинський вважав генетично безвартісними, він нічого не знав, та й не прагнув знати.