Юрій Бедзик - Людина без серця

Хтось торкнув його за руку. Молодий чоловік оглянувся.

— Все! — самим порухом губів вимовив фермер, витираючи мокру лисину.

Арнольд мовчазно простягнув йому пачку асигнацій.

— Не треба! — суворо відповів старий. — Ходімо, хлопці…

І вже здаля гукнув:

— А гроші віддайте сиротам, в який-небудь дитячий приют!..

Шумувала злива, хилились під потоками води старі клени. Скаженіли блискавиці, розтинаючи хмари.

… Евеліна була в розпачі. Мов в’язень, сиділа вона на віллі Петера Стара. Хоч в її розпорядженні був увесь будинок і буйний сад, де могла відпочивати, але вийти в місто їй не дозволяли. Вздовж стін, що огороджували резиденцію диктатора, безперестанку ходили патрулі—здоровенні ситі хлопці в сірих мундирах з автоматичними револьверами — і уважно пильнували, щоб ніхто не прокрався з двору на вулицю чи з вулиці в двір. Евеліна підходила кілька разів до воріт, та кожного разу перед нею виростала мовчазна постать охоронця.

— Пані! Не можна!..

— Як? Мені теж не можна?.. Ви забуваєтесь… Я тут господиня…

— Наказано нікого не випускати!

— Чий це наказ?

— Володаря!..

Евеліна дивилася в обличчя цьому тупому виконавцю чужої волі і розуміла, що говорити з ним — марна річ, що діє тут лише наказ диктатора, її чоловіка. Заливаючись сльозами, вона мовчки йшла до кімнати, падала на канапу.

Радіо й газети приносили тривожні вісті. Переможний хід армії диктатора, який розв’язав ядерну війну, затримався. 8 горах на західних кордонах йому був даний жорстокий бій, який порушив всі стратегічні розрахунки. Нічого не було відомо про чисельність жертв, про втрати, про перспективи війни — радіо замовчувало все. Тільки в самій імперії піднялася поліцейська істерія, розпочалося масове переслідування всіх, кого бодай в найменшій мірі можна було запідозрити у «вільнодумстві» і «демократизмі». Після страти Екельгафта і Грюнтера, обвинувачених у державній зраді, таємна поліція розгромила багато організацій, які виступали проти війни, проти політики уряду Петера Стара…

Країна принишкла, насторожилась у тривожному чеканні.

Цілими днями сиділа Евеліна на канапі, зіщулена, зібгана, немов зацьковане звірятко. Втупившись порожніми очима в одну точку на стіні, вона перебирала в голові спогади минулого. Апатична й байдужа, думала про ті щасливі дні, коли чисте кохання до Петера і його гаряча відданість робили її життя безжурним, мрійливим сном. І як невблаганно, як безглуздо розвалилась та прозора споруда щастя, немов шалений вихор, зруйнував її. Невже виною всьому автомобільна катастрофа? Нехай би навіть нічого не трапилось з Петером, хіба він з його бездушним егоїзмом, з манікальними думками про славу, не став би в її житті холодним диктатором, не перетворив би їхню сім’ю у звичайнісінький придаток своєї самозакоханої особи? Ні, ні, не там мусить вона шукати відповіді на свої сумніви. Берн, хороший, чесний, Йоган Берн теж не завинив перед нею. Він помилявся, але хто порятований у житті від помилок. Даремно прозивав його Петер сухарем. Добра душа його, велике в нього серце. Вжахнувшись ганебних дій Петера, він, не вагаючись, відмовився від слави і від багатства. Як мріяв він про те, щоб своїм винаходом вчинити добре діло. Клята біорадіація, немов кара, з’явилися на його шляху, кара за його гордість, за честолюбство і самовпевненість. Коли б Евеліна знала, чим все це скінчиться, вона б переконала його, що великий апофеоз безсмертя слід шукати не по глухих закапелках самотності. Колеги зі Сходу простягнули йому руки, але він не прийняв їх. Бідний Йоган, він був сліпий у своїй самовпевненості. І ось результати. Петер став кривавим диктатором. Та, зрештою, хіба ж він сам щасливий? Хіба надмірна біорадіація не перетворила його організм в згасаюче вогнище? Кожне вольове напруження коштує йому місяців життя. За останні тижні він зістарівся на десяток років. Її молодий красень, її атлет і жартівник Петер зробився похмурим стариком. Куди ж пішли його сили? На що? Він хизується своїми завоюваннями, йому дає втіху жах, котрий він наганяє на простих людей. Він завойовує, грабує, налить. Для кого? Для отих підлих корпоратистів, для отого ангела смерті з золо тими кігтями і залізним серцем. Так, так, не Петер, а вони справжні люди без серця, і не Петер, а вони «залізні дияволи»! Сплюндрували науку, знівечили безсмертне відкриття, Йогана…

Так минали дні, повні мук, відчаю, жахливих сновідінь.

Але ось одного дня вся вілла сповнилась криками, стуком важких кроків. Почувся різкий голос Петера Стара. Кров жбухнула до голови Евеліни. В очах її потемніло…