Юрій Бедзик: Людина без серця

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповів.

Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле—і ліжко і простирадла, і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна нічого не могла пригадати, як не намагалася напружувати думку, викликати спогади про минуле. Всі її зусилля були марними.

В кімнаті почулися м’які кроки.

— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.

Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарською шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя… Туман потроху розвіявся, лице проступило ясніше…

— Йоган?!

— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. Тобі хвилюватися не можна.

— Але де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.

— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.

— Як я потрапила сюди?

— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві… Вінчалися…

— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.

— Не треба! Я все пам’ятаю!.. — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.

А перед її заплющеними очима зримо, зовсім реально поставали картини минулого. Урочисте богослужіння в церкві… Поздоровлення знайомих… Машина мчить залюдненими вулицями, а поряд — Стар. Серце Петера б’ється гаряче і пристрасно. Віднині це серце освітить назавжди їй дорогу до великого і неземного щастя… А потім… потім… у світ радості раптом ввірвався дикий свист… поліцейський автомобіль з-за рогу, удар!.. І потім… темна яма забуття!..

Евеліна застогнала, відкрила очі і майже крикнула в лице Погану:

— А Петер? Де Петер?..

— Спокійно, Евеліно, — ласкаво мовив Бери. — Все буде гаразд. Петер тяжко хворий… Кілька днів тому він опритомнів. Зараз він спить…

— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора прибули сюди?

Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.

— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.

— Значить, я була тяжко хворою

— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.

— А Петер? З ним теж все гаразд?

Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.

— Ну чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він вмер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.

Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розширеними очима дивилася на Йогана. Біла сорочка сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.

— Ну, говори мені! Чом ти мовчиш?

— Він живий, — знехотя процідив Берн. — Але…

— Що?

— Ти потім узнаєш.

— Я можу його побачити? Зараз!

— Ні! Тобі ще не можна хвилюватись.

— Я вимагаю! Чуєш — я вимагаю!

Вона схопила Берна за рукав білого халата, благаюче впилася зеленими очима в його сухе, суворе лице. Погляд Йогана віщував їй якусь біду…

— Гаразд! Цими днями ми зустрінемося всі разом. Заспокойся.

Евеліна полегшено зітхнула, опустилася на подушку. Легенькі голочки вп’ялися в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед її очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглинула темна прірва забуття.

Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, якось дивно уникав її погляду і намагався говорити здебільшого про сторонні, байдужі речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її. Йоган відказував лаконічно, просто:

— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він переніс важку операцію.

— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.

— Еве, люба моя. — говорив з невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені боляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…

Нарешті, минули оті обіцяні «кілька днів». Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.

— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї від дверей хірург.

— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.

Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з’явилася сестра.

— Що пан доктор бажає?

— Халат!

Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідозелений вовняний халат, поклала на ліжко.