Юрій Бедзик - Людина без серця

Стар у безсилій люті заскрипів зубами, зірвався з дивана, пробіг по кімнаті. Кожний рух виснажував його. Через кілька хвилин йому запаморочилось у голові, тіло стало важким, млявим і він упав на диван.

Хтось тихо відчинив двері. Петер розплющив очі й побачив ад’ютанта. Його очі сяяли торжеством.

— Що трапилось, Арнольд? — кволим голосом запитав Петер.

— Володарю мій! Внизу охоронці затримали жінку, яка хотіла бачити вас. Вона називає себе Евеліною Стар…

— Що? — закричав ГІетер, зриваючись з місця. — Як ти сказав?

— Вона називає себе Евеліною Стар, — рівним тоном повторив Арнольд.

— Сюди! Негайно сюди!

— Цю жінку?

— Так, негайно сюди! — нетерпляче перебив Петер. — Негайно!..

Арнольд хутко вийшов з кімнати.

Почулися дрібні, чіткі кроки, різко розчинилися двері. Петер здригнувся. На порозі стояла Евеліна, бліда, схудла, у сірому плащі і голубому береті. В очах її блищали сльози.

— Петер! — прошепотіла вона і кинулася до чоловіка. Він міцно обняв її. Але вона відхилилась на мить від нього і подивилася йому в лице.

— Боже мій! Як ти постарів! Подивись, на кого ти став схожий?

Евеліна схопила Стара, який ще не отямився від радості її подиву, за руку і підвела до великого трюмо. Петер погля нув на своє відображення. Скроні його були густо засіяні сивиною, вона проступала навіть серед світлого волосся. Біля рота і очей різко покарбувалися зморшки. За короткий час Петер постарів на десяток років.

Але це чомусь не схвилювало його. Він байдуже глянув ще раз на своє відображення і сів у крісло. Піймав Евеліну за руку і запитав:

— Де ти була, чому не приходила раніше?

— Не осуджуй мене! схвильовано заговорила Евеліна. Я не могла робити інакше! Ти налякав мене своїми дикими ідеями! Мене гнітила твоя страшна воля!.. Але потім…

— Потім… — з надією перервав Петер.

— Потім я зрозуміла, що вчинила не зовсім вірно. Берн повинен був відразу допомогти тобі звільнитися від страшної батареї…

— Берн? Значить ви були разом?

— Так!

— Де ж він? Чому він не приїхав? Адже він знає, що я помру через два-три дні!

Евеліна спохмурніла. Сіла біля Петера, взяла його за руку.

— Слухай мене! Йоган допоможе тобі. Але… ти повинен відійти від політики. Це його умова. В противному разі він не відкриє секрету батереї.

— Чому ж він сам не приїхав?..

— Він не хоче ризикувати! Ти ж можеш примусити його розповісти все, а він не бажає, щоб світ руйнувала диявольська сила, захована в твоєму серці.

— Ну… припустимо… я погоджусь. Значить, тоді він приїде?

— Так! Але повторюю, його умови такі: ти повністю відійдеш від політичного життя. Крім того, ти повинен дати наказ, щоб поліція не переслідувала Берна…

Стар тривожно подивився на Евеліну, мить подумав:

— Другу вимогу виконати неважко! Екельгафт фанатично боїться мене. А перше — не знаю… «Золотий ангел» не дасть мені спокою, і його молодчики знищать мене на другий день після того, як я відмовлюсь виконувати їхні бажання.

Евеліна оглянулась, пристрасно зашепотіла, схилившись до Петера.

— Тобі нічого бояться! Ми покинемо що країну… Виїдемо на південь, до моря. Там ти відпочинеш, знову візьмешся за свої досліди. Згадай, Петер, наші мрії? Невже все минуло, мов сон? Навіщо ти вплутався в цю страшну гру? Ти загинеш! Ти неминуче загинеш!

Петер, схиливши голову, мовчав у важкій задумі. Так, вибору немає. Пого життя в руках Берна… Та, зрештою, і жалкувати пі за чим!

Стар підняв голову, глянув у тривожні очі Евеліни.

— Я згоден! Хай приїжджає!

— Ти даєш слово? Ти клянешся… нам?

— Так, я клянусь! — твердо промовив Стар. Тільки благаю — швидше! Нехай він їде, бо мені погано… серце відмовляється працювати.

— Не турбуйся, любий. — Я його скоро привезу. Але дай наказ, щоб мене відвезли туди на літаку.

Стар натиснув кнопку. Наче привид, у дверях з’явився Арнольд.

— Негайно вертольот! Поїдеш з Евеліною.

Бери безперестану чатував біля вікна, занепокоєно позираючи на дорогу: чи не їде Евеліна?

Урядова радіостанція не сповіщала про стан здоров’я нового прем’єра. Йоган губився у здогадках. А якщо Петеру вдасться підкорити її своїй волі? Тоді поліція переверне всю віллу. Як би він не ховався — його все одно знайдуть.

Неспокій Берна наростав з кожною годиною. Надвечір він вийшов на ганок вілли. Навколо тривожно шамотів ліс, з-за гори насувалася темна хмара. «Певно, буде гроза», подумав він.