Юрій Бедзик - Людина без серця

До нього наблизилися дві постаті. Це були Стефан і його батько Томас. В ранкових сутінках важко було розгледіти обличчя чоловіка. Але Гельд його добре знав. Він знав і любив це мужнє, відкрите обличчя старого підпільника з голубими очима і виразними, немов викарбованими, рисами біля рота і на переніссі.

— Ти завалив справу? — спитав Томас притишеним голосом.

— Трапилось непередбачене, — коротко став пояснювати Гельд. — Берна я не зустрів. Мені не повірили. Напевно, вирішили, що я агент поліції. Потім я сам ледве не потрапив до рук цих молодчиків. Коротше, організуй мені втечу. З першим ранковим літаком…

Томас мить помовчав. Потім підняв голову, пильно подивився в пітьмі на Гельда.

— Ти певний, що за тобою не стежать?

— За мною не стежать, — твердо мовив Гельд, — але, може, вони повідомили телефоном… У всякому разі, іншого виходу немає. Якщо я залишусь тут, корпоратисти почнуть діяти. «Залізне серце» вже служить їм. Тільки що я прочитав повідомлення в вечірніх газетах — Петер Стар сформував уряд.

— Через півгодини до Бруклінгема відлітає вантажний вертольот. Я тебе влаштую туди. Правда, пілот там ненадійний. Ти маєш зброю на всякий випадок?

— Маю…

— Тоді ходімо. Я проведу тебе в одне місце, де ти зачекаєш. — Вони пройшли крізь невеличкі двері на територію аеропорту і наблизились до невисокого металічного корпусу.

— Це наш склад. Постійте з Стефаном. Тут менше світла. — Старий Томас помітно хвилювався. — Якщо хто запитає — звідки, скажіть, що ви прийшли за мною, що мамі погано, захворіла.

Хвилини чекання здалися нестерпно довгими. Електричні вогні вже погасли, кволе, немов змішане з туманом ранкове світло надало будовам аеропорту невиразносизий відтінок. Здавалося, що й земля, і ангари, і поле аеродрому, і літаки пофарбовані в один збляклий сірий колір.

Раптом Стефан схопив Гельда за руку.

— Ходімте, онде тато кличе нас.

Справді, біля самого входу в аеропорт виднілася невеличка постать Томаса. Він заклично махав рукою.

Гельд і Стефан наблизились до нього.

— Ходімте швидше, — поквапливо мовив Томас. Голос його був тривожний. — Поки що все йде як слід. Але я турбуюся: кажуть, що годину тому, перед самим твоїм приходом приїздили якісь люди. Ніхто з наших не бачив, куди вони пішли. Може, тривога даремна, але…

— Ти справді став лякливим, Томас, — підбадьорливо кинув йому Гельд. — Я тебе знав не таким, коли ти працював на нашому атомному заводі в Бруклінгемі.

— Гаразд, пішли, — невдоволено буркнув Томас і першим рушив навпростець через льотне поле.

Вони наблизились до довгастих з пласкими дахами приміщень — пакгаузів. Біля одного з них стояв незграбний вертольот. Кілька робітників навантажували його.

Томас відвів Гельда вбік.

— Зачекай трохи, зараз вони кінчають.

Через двадцять хвилин Гельду було дозволено зайняти місце в вантажному приміщенні серед ящиків і тюків. Після Гельда до своєї кабіни пройшов пілот. Ще до того, як піднятись по трапу, він кілька хвилин притишено говорив з Томасом. Той переконливо доводив йому щось, підкріплюючи свої слова красномовними жестами.

Пілот з похмурим обличчям і непривітним поглядом маленьких колючих очей проминув Гельда і, щільно закривши за собою дверцята кабіни, вмостився в м’якому кріслі.

Гельд вдоволено витягнув ноги. Сидіння було незручне, і дорога передбачалась нелегка.

Раптом за стінами вертольота почулося фурчання мотора. Мабуть, під’їхала машина. «Невже вони наздогнали мене?» подумав Гельд, механічно хапаючись за пістолет, що лежав у правій кишені піджака.

Розчинилися двері, і до середини заглянув чоловік у формі службовця аеропорту— на його жовтому зморшкуватому, як цитрина, обличчі, що ховалося в тіні широкого кашкета з гербом, сиділи великі рогові окуляри.

— Прошу вибачення, пане, — промовив він. — 3 вами полетять ще дві особи. Термінові справи, ми змушені потурбувати вас…

Він зміряв Гельда насмішкуватим поглядом і одразу ж спустився по трапу вниз До кабіни зайшло два здоровенних хлопці в темносірих костюмах і крислатих капелюхах. Жуючи сигаретки, вони сіли неподалік від Гельда на дерев’яному ящику і повели між собою притишену розмову.

Запрацювали мотори. Гучно заревли вертикальні гвинти, машина плавно піднялася вгору.

Кілька хвилин в кабіні було тихо. Але ось нові пасажири звернулись до Гельда.

— Ви далеко, пане? — спитав один з них, широкоплечий, атлетичної будови хлопець, і зиркнув на Гельда примруженими хитруватими очима.