Юрій Цвєтков - Люлька містера Крайфорда

Крищук вказав професорові на масштаб, поданий унизу знімка.

— Що? — скрикнув Крайфорд. — Два з половиною метри? Це маяччя, не кажіть мені нічого. Шістдесят сантиметрів, чуєте, шістдесят — і не більше! Адже при таких розмірах гомілкової сам індрикотерій чи схожа на нього тварина була б завбільшки тридцять метрів. Це неймовірно!..

— Але на індрикотерія це все-таки скидається? — з незрозумілою багатозначністю спитав Крищук.

— Не кажіть мені цього слова… «Індрикотерій!» — гнівно закричав професор. — Це нісенітниця… цього не може бути!..

— Тоді, — розвів руками Крищук, — ходімо далі.

Містер Крайфорд, сердито повторюючи — «індрикотерій, індрикотерій», надів запропонований йому халат і, забувши про ввічливість гостя, майже наказав, звертаючись до Крищука:

— Ну, показуйте ваше чудо!

Нове приміщення було таке ж велике, як перше, що його професор охрестив у думці «машинним залом». Тільки тут усе блищало. Білим було геть усе: стіни, стеля, підлога, чудернацькі механізми посеред зали, простирадло, що вкривало якийсь предмет на білому столі.

Зліва біля стіни, перед екраном телевізора, стояв огрядний чоловік у майці і, витираючи спітнілий лоб, бубонів у мікрофон:

— От, удружив ти мені, Дмитрику, спасибі. У найцікавішому місці припинили дослід. І все через фосфор. Тобі скажуть спасибі всі. Я скажу, скаже і Крищук.

— Кому це він так старанно дякує? — поцікавився містер Крайфорд, почувши знайоме слово.

— Це так… — ухилився од відповіді Крищук, показуючи на стіл. — Прошу, професоре.

Рилова зняла простирадло, і професор побачив велику скляну посудину, де лежала саме та кістка, зображення якої він кілька хвилин тому роздивлявся на фотознімку. Розмір її, справді, був не менше двох з половиною метрів.

— Боже мій! — благоговійно промовив містер Крайфорд. Витягнувши, мов гусак, шию, він почав обережно підходити до експоната. За два кроки від нього професор обернувся і мало не простогнав: — Але ж це неможливо, панове!

Потім він стрибнув уперед і нахилився над столом. Коли через дві хвилини Крайфорд підвів голову, він був блідий, але дуже спокійний, та присутні добре розуміли, чого вартий професорові цей спокій.

— Панове, — тихо почав Крайфорд, — я вважаю, що ця містифікація не витримує критики навіть як жарт.

— Дозвольте, професоре… — спробував зупинити його Крищук.

— Так, навіть як жарт… Я б не поважав себе, коли б дозволив прийняти од вас вибачення. Покажіть, де тут вихід.

— Шановний професоре, я, на жаль, не маю часу вам пояснювати, але, повірте, це справжня кістка, найсправжнісінька…

— Справжня?!! — зарепетував раптом Крайфорд. — І це м’ясо на кістці теж справжнє?! І залишки шкіри?.. І сліди крові? Вони теж справжні? Ви запевнятимете тепер. що це не муляж?

— Містер Крайфорд, — втрутилася Рилова, — ми ж не казали вам, що йдеться про викопну тварину.

— Мабуть, міледі хоче переконати мене, що це страхіття зловили на околицях Києва чи, може, виростили його тут, у вашому розкішному парку? — саркастично зауважив Крайфорд.

Але тут витримка зрадила його, і, голосно вигукнувши: — До дідька! — професор вибіг із зали, кинувся східцями вниз, обриваючи на ходу зав’язки халата.

Коли Крищук і його співробітники вискочили у двір, машина з професором уже зникла за воротами.

Дорогою професор лаявся усіма мовами, які він тільки знав.

Проте найгірше чекало його попереду. Виходячи біля готелю з машини, професор поліз у кишеню, і… рука його відчула пустоту. Містер Крайфорд кілька секунд стояв нерухомо, потім кинувся до машини. Люльки не було! Гордість, його красу унікальної колекції загублено!

Професор пригадав, що востаннє тримав люльку, розмовляючи з Крищуком, потім сунув у кишеню халата. А халат лишився в інституті. Містер Крайфорд хоч і не знав російської мови, але так виразно пояснював шоферові необхідність негайно повернутися до інституту, що той зрозумів.

Коли машина знову зупинилася біля воріт інституту, професор, важко дихаючи, підбіг до хвіртки і постукав— ні, затарабанив — у вікно. Хвіртку відчинив незворушний Гаврилович, його обличчя сяяло, над головою клубочився димок, а в роті він тримав… люльку містера Крайфорда!

Ось тут і відбулася та сцена, з якої ми почали нашу розповідь. Вихопивши люльку з рота спантеличеного сторожа, містер Крайфорд почав лаяти «невихованого» Гавриловича, який осмілився скористатися чужою річчю.

Зопалу професор не помітив, як на його голос вибігли співробітники інституту. Вони здивовано слухали гнівні тиради містера Крайфорда, не розуміючи, що могло його посварити з лагідним і ввічливим стариком. Коли обурення Крайфорда досягло кульмінаційної точки, один з співробітників підійшов до професора і поцікавився, у чому справа. Містер Крайфорд різко обернувся і… О боже!