Аркадій Стругацький - Пікнік на узбіччі

— З яких це ж офіційних джерел? — питаю я і теж йому усміхаюсь, як дурень.

— Це конфіденційні джерела, — відповідає він. — Але вам я можу повідомити... — Тут він перестав усміхатись і насупився. — Скажімо, від доктора Дугласа.

— А, — кажу, — від доктора Дугласа... Від якого ж це Дугласа?

— Від Сема Дугласа, — каже він сухо. — Він загинув минулого року.

Мені мурашки по тілу забігали. Так і так тебе! Хто ж перед виходом говорить про такі речі? Хоч кілок їм, очкарикам, на голові теши — нічого не тямлять... Тицьнув я недопалок у попільницю і кажу:

— Добре. Де твій Тендер? Довго ми його ще чекати будемо?

Одним словом, більше ми на цю тему не говорили. Кирило подзвонив у ППС, замовив «летючу калошу», а я взяв карту й подивився, що у них там намальовано. Нічогенько намальовано, в нормі. Фотографічним способом — зверху і з великим збільшенням. Навіть рубчики видно на скаті, який валяється біля воріт гаража. Нашому би братові сталкеру таку карту... А втім, яка до чорта з неї користь вночі, коли задницю зіркам показуєш і власних рук не видно...

А тут і Тендер заявився. Червоний, захекався. Донька в нього захворіла, по лікаря бігав. Вибачається за запізнення. Ну, ми його і вшанували подаруночком — у Зону йти. Спершу він навіть захекуватися забув, сердешний. «Як у Зону? — каже. — Чому — я?» Однак, почувши про подвійні преміальні і про те, що Ред Шухарт також іде, оклигав і задихав знову.

Отже, спустились ми до «будуару», Кирило зганяв по перепустки, показали ми їх ще одному сержанту, і видав нам цей сержант по спецкостюму. Оце корисна річ. Перефарбувати б його з червоного у якийсь годящий колір — кожен сталкер за такий костюм п’ятсот монет відстібне, оком не зморгне. Я вже давно присягся, що умудрюся якось і поцуплю один неодмінно. На перший погляд — нічого особливого, костюм такий як водолазний і шолом як у водолаза, з великим вікном спереду. Навіть не як водолазний, а радше як у льотчика-реактивника чи, скажімо, в космонавта. Легкий, зручний, ніде не тисне, і від спеки в ньому не потієш. У такому костюмчику й у вогонь можна, і газ через нього ніякий не проникає. Навіть куля, кажуть, не бере. Авжеж, і вогонь, і іприт який-небудь, і куля — це все земне, людське. У Зоні нічого цього нема, у Зоні не цього треба боятися. Загалом, що там казати, й у спецкостюмах також мруть гарненько. Інша справа, що без них мерли би, може, ще гарніше. Від «палючого пуху», наприклад, ці костюми на сто відсотків рятують. Чи від плювків «чортової капусти»... Добре.

Натягли ми спецкостюми, пересипав я гайки з мішечка у кишеню на стегні, і поволоклися ми через увесь інститутський двір до виходу в Зону. Так тут у них це заведено, щоб усі бачили: ось, мовляв, ідуть герої науки життя своє класти на вівтар в ім’я людства, знання і святого духу, амінь. І дійсно — в усі вікна аж до п’ятнадцятого поверху рила співчутливі повистромлялися, не вистачає тільки хустинок і оркестру.

— Ширше крок, — кажу я Тендеру. — Пузо втягни, слабосила командо! Вдячне людство тебе не забуде!

Подивився він на мене, і бачу я, що йому не до жартів. І правильно — які вже тут жарти!.. Але коли в Зону виходиш, то вже одне з двох: або плач, або жартуй, — а я зроду-віку не плакав. Поглянув я на Кирила. Нічогенько тримається, тільки губами ворушить, наче молиться.

— Молишся? — питаю. — Молися, — кажу, — молися! Що далі у Зону — то ближче до неба...

— Що? — питає він.

— Молися! — кричу. — Сталкерів у рай без черги пропускають!

А він раптом усміхнувся і поплескав мене долонею по спині: не бійся, мовляв, зі мною не пропадеш, а як і пропадеш, то помираємо, мовляв, один раз. Ні, смішний він хлопець, їй-Богу.

Здали ми перепустки останньому сержанту — цього разу, як виняток, це лейтенант виявився, я його знаю, у нього батечко цвинтарними огорожами в Рексополі торгує, — а «летюча калоша» вже тут як тут, підігнали її хлопці з ППС і поставили біля самої прохідної. Всі вже тут як тут: і «швидка допомога», і пожежники, і наша доблесна гвардія, безстрашні рятувальники, — купа відгодованих ледацюг зі своїм вертольотом. Очі б мої на них не дивилися!

Піднялися ми на «калошу», Кирило став за керування і каже мені:

— Ну, Реде, командуй.

Я без усякого поспіху приспустив «блискавку» на грудях, витягнув із-за пазухи флягу, сьорбнув як слід, кришечку загвинтив і запхав флягу назад за пазуху. Не можу без цього. Котрий раз у Зону йду, а без цього — ні, не можу. Вони обидва на мене дивляться і чекають.

— Так, — кажу. — Вам не пропоную, бо йду з вами вперше і не знаю, як на вас діє спиртне. Порядок у нас буде такий. Усе, що я сказав, виконувати вмить і беззастережно. Якщо хто забариться чи там почне запитання ставити — битиму по чому бачу, вибачаюсь наперед. От я, наприклад, тобі, пане Тендер, накажу: стань на руки і йди. І тієї ж миті ти, пане Тендер, маєш зад свій грубий задерти і виконувати, що тобі сказано. А не виконаєш — доньку свою хвору, можливо, і не побачиш більше. Зрозуміло? Та я вже потурбуюся, щоб ти побачив.