Аркадій Стругацький - Пікнік на узбіччі

Не сподобався мені цей скат. Тінь від нього якась ненормальна. Сонце нам у спину, а тінь до нас простяглася. Ну та добре, до неї далеко. Загалом, нічого, працювати можна. Тільки що це там усе-таки сріблиться? Чи це ввижається мені? Зараз би закурити, присісти тихесенько і подумати — чому над каністрами сріблиться, чому поруч не сріблиться... Тінь чому така від ската... Стерв’ятник Бар-бридж про тіні щось розповідав, дивовижне щось, але безпечне... З тінями тут буває. А от що це там усе-таки сріблиться? Ну геть тобі павутиння в лісі на деревах. Який це павучок її там сплів? Ох, жодного разу я ще жучків-павучків у Зоні не бачив. І найгірше, що «порожняк» мій саме там, кроків за два від каністр, вилежується. Треба ж мені було тоді його поцупити, ніякого клопоту зараз не мав би. Але надто вже важкий, стерво, бо повний — підняти я його ще міг, але на горбу перти, та ще й вночі, та навкарачки... А хто «порожняків» жодного разу не тягав, нехай спробує: це все одно що пуд води без відер нести... Так іти, абощо? Треба йти. Хлебнути б зараз... Повернувся я до Тендера і кажу:

— Зараз ми з Кирилом підем у гараж. Ти залишаєшся тут за водія. До керування без мого наказу не торкайся, що б там не трапилося, хоч земля під тобою займеться. Якщо злякаєшся — на тому світі знайду.

Він мені серйозно покивав — не злякаюся, мовляв. Ніс у нього — як та сливка, добряче я йому врізав... Ну, спустив я тихесенько аварійні блок-троси, подивився ще раз на це срібління, махнув Кирилові і почав спускатися. Став на асфальт, чекаю, поки він спуститься по іншому тросу.

— Не квапся, — кажу йому. — Не квапся. Менше пилу.

Стоїмо ми на асфальті, «калоша» біля нас погойдується, троси під ногами соваються. Тендер макітру через перила вистромив, на нас дивиться, і в очах у нього розпач. Треба йти. Я кажу Кирилові:

— Йди за мною крок у крок, на два кроки позаду, дивись мені у спину, не лови ґав.

І пішов. На порозі зупинився, огледівся. Все-таки до чого ж простіше працювати вдень, аніж уночі! Пам’ятаю я, як лежав ось на цьому самому порозі. Темно, наче в негра у вусі, з ями «відьмин холодець» язики висуває, голубі, як спиртове полум’я, і що прикро — нічого, наволоч, не освітлює, навіть темніше через ці язики здається. А зараз — що! Очі до пітьми звикли, все як на долоні, навіть у найтемніших закутах пилюку видно. І справді, сріблиться там, нитки якісь сріблясті тягнуться від каністр до стелі — дуже на павутиння схоже. Може, павутиння і є, але краще від нього подалі. Ось тут я й напартачив. Мені б Кирила біля себе поставити, зачекати, поки й у нього очі до півтемряви звикнуть, і показати йому це павутиння, пальцем у нього тицьнути. А я звик один працювати — в самого очі призвичаїлися, а про Кирила я й не подумав.

Ступив я всередину, і прямо до каністр. Присів над «порожняком» навпочіпки, до нього павутина нібито не причепилася. Узявся я за один кінець і кажу Кирилові:

— Ну, берися, та не випусти — важкий...

Підняв я на нього очі, і горло мені перехопило: ні слова не можу сказати. Хочу крикнути: стій, мовляв, замри! — і не можу. Та й не встиг би, напевно, — надто вже швидко все трапилося. Кирило ступає через «порожняк», повертається задом до каністр і всією спиною — у це срібління. Я тільки очі заплющив. Усе в мені завмерло, нічого не чую — чую тільки, як павутиння рветься. Із слабким таким сухим тріскотом, наче звичайне павутиння лускає, але, звичайно, голосніше. Сиджу я з заплющеними очима, ні рук, ні ніг не чую, а Кирило каже:

— Ну, що? — каже. — Взяли?

— Взяли, — кажу.

Підняли ми «порожняк» і понесли до виходу, боком ідемо. Важенний, падло, навіть удвох тарабанити нелегко. Вийшли ми на сонечко, зупинилися біля «калоші», Тендер до нас вже лапи простягнув.

— Ну, — каже Кирило, — раз, два...

— Ні, — кажу, — стривай. Поставимо спочатку.

Поставили.

— Повернись, — кажу, — спиною.

Він без єдиного слова повернувся. Дивлюся я — нічого в нього на спині нема. Я і так і сяк — нема нічого. Тоді я повертаюсь і дивлюся на каністри. І там нічого нема.

— Слухай, — кажу я Кирилові, а сам усе на каністри дивлюся. — Ти павутиння бачив?

— Яке павутиння? Де?

— Добре, — кажу. — Щасливий наш Бог. — А сам про себе думаю: се, втім, поки невідомо. — Давай, — кажу, — берися.

Закинули ми «порожняк» на «калошу» і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не «порожняк» це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на «калошу» самі і без зайвих слів — у зворотню путь.