Аркадій Стругацький - Хлопець із пекла

— Та, може, мені все-таки піти з вами?

— Не треба, — сказав сухорлявий.

Рум’яний сплеснув білими м’якими руками:

— Ну що в тебе за вдача, Корнію? Що це за пориви інтуїції! Адже, здавалось би, все розписали, про все домовились…

— Як бачиш, не про все.

Гаґ натягнув зовсім невагомі сандалі, які напрочуд підійшли на його ногу. Він став, ізсунув п’яти та нахилив голову.

— Я готовий, пане офіцере.

Сухорлявий оглянув його.

— Ну що, подобається тобі це? — запитав він.

Гаґ сіпнув плечем.

— Звісно, я віддав би перевагу формі…

— Обійдешся без форми, — пробурчав сухорлявий, підіймаючись.

— Слухаюсь, — сказав Гаґ.

— Подякуй лікареві, — сказав сухорлявий.

Гаґ чітким рухом повернувся до рум’яного з обличчям святого, знову зсунув п’яти і нахилив голову.

— Дозвольте подякувати вам, пане лікарю, — сказав він.

Той мляво махнув рукою.

— Та йди вже… Коте…

Сухорлявий уже йшов, прямуючи просто в глуху стіну.

— До побачення, пане лікарю, — сказав Гаґ весело. — Сподіваюсь, тут ми більше не побачимось, а почуєте ви про мене тільки добре.

— Ох, сподіваюся… — відгукнувся рум’яний з явним сумнівом.

Та Гаґ більше не став із ним розмовляти. Він наздогнав сухорлявого саме тієї миті, коли в стіні перед ними не розчинилися, а якось просто з’явилися прямокутні двері, і вони ступили в коридор, теж кремовий, теж порожній, теж без вікон і дверей і теж незрозуміло як освітлений.

— Що ти зараз сподіваєшся побачити? — запитав сухорлявий.

Він ступав широко, вимахуючи цибатими ногами, але стопи ставив з якоюсь особливою м’якістю, котра вмить нагадала Гаґові незрівнянну ходу Гепарда.

— Не можу знати, пане офіцере, — відповів Гаґ.

— Називай мене Корнієм, — сказав сухорлявий.

— Зрозуміло, пане Корнію.

— Просто — Корній…

— Так точно… Корній.

Коридор непомітно перетворився на сходи, які вели вниз плавною широкою спіраллю.

— Отже, ти не проти того, щоб опинитися на іншій планеті?

— Спробую впоратися, Корнію.

Вони майже бігли вниз сходами.

— Зараз ми знаходимось у шпиталі, — казав Корній. — За його стінами ти побачиш багато несподіваного, навіть страшного. Але врахуй, тут ти в цілковитій безпеці. Які б дивні речі ти не побачив, вони не можуть загрожувати тобі й не можуть вчинити шкоди. Ти мене розумієш?

— Так, Корнію, — сказав Гаґ і знову дозволив собі усміхнутись.

— Постарайся сам розібратися, що до чого, — продовжував Корній. — Якщо чогось не розумієш — обов’язково запитуй. Відповідям можеш вірити. Тут не брешуть.

— Слухаюсь… — відповідав Гаґ із найсерйознішим виглядом.

Тут нескінченні сходи закінчилися, і вони вилетіли в широкий світлий зал із прозорою передньою стіною, за якою було повно зелені, жовтів пісок доріжок, виблискували на сонці химерні металеві конструкції. Кілька чоловіків у яскравому і, відверто скажемо, легковажному одязі гомоніли про щось посеред залу. І голоси їхні личили їхньому одягу — невимушені, голосні до непристойності. І раптом вони разом замовкли, неначе їх хтось вимкнув. Гаґ помітив, що всі вони дивляться на нього… Ні, не на нього. На Корнія. Усмішки сповзали з облич, обличчя застигали, погляди опускались — і от уже ніхто більше не дивиться на Корнія, взагалі ніхто більше не дивиться в їхній бік, а Корній знай собі йде мимо них у цілковитій тиші, немов нічого цього і не помітивши.

Він зупинився перед прозорою стіною і поклав руку Гаґові на плече.

— Як тобі це подобається? — запитав він.

Величезні, в багато обхватів, зморшкуваті стовбури, клуби, хмари, цілі хмарища сліпучої, пронизливої зелені над ними, жовті рівні доріжки, а вздовж них — темно-зелений чагарник, непроникно густий, сяючий яскравими, неправдоподібно бузковими квітами, і раптом із плямистої від сонця тіні на піщану площадку виступив дивовижний, зовсім неможливий звір, що складався мовби тільки з ніг та шиї, зупинився, повернув маленьку голову і глянув на Гаґа величезними оксамитовими очима.

— Неймовірно… — прошепотів Гаґ. Голос у нього зірвався. — Чудово зроблено!

— Зеброжирафа, — незрозуміло і водночас ніби й зрозуміло пояснив Корній.

— Для людини небезпечний? — діловито поцікавився Гаґ.

— Я ж тобі вже казав: тут нема нічого ні небезпечного, ні загрозливого.

— Я розумію: тут — нема. А там?

Корній покусав губу.

— Тут — це і є там, — сказав він.

Але Гаґ уже не чув його. Він вражено дивився, як піщаною доріжкою мимо зеброжирафи, зовсім поруч із нею, йде чоловік. Він побачив, як зеброжираф схилив нескінченну шию, ніби пістрявий шлагбаум опустився, а чоловік, не спиняючись, потріпав тварину по чубку і пішов далі, повз споруду зі скрученого шпичастого металу, повз райдужне пір’я, що висіло просто в повітрі, піднявся кількома пласкими східцями та крізь прозору стінку увійшов у зал.