Аркадій Стругацький - Хлопець із пекла

Гаґ облизнув пересохлі губи.

— Я…

— Пропонувалося, наприклад, залишити тебе на ці три-чотири місяці непритомним. Пропонувалося загіпнотизувати тебе. Багато різних дурниць пропонувалось. Я був проти. І ось чому. По-перше, я вірю в тебе. Ти — сильний, тренований хлопець, я бачив тебе в бою і знаю, що ти можеш багато чого витримати. По-друге, для всіх буде краще, якщо ти побачиш наш світ… нехай навіть тільки шматочок нашого світу. Ну, а по-третє, я тобі чесно скажу: ти мені можеш знадобитися.

Гаґ мовчав. Ноги йому задерев’яніли, закладені за спину руки він стиснув з усієї сили, до болю. Корній раптом подався вперед і сказав, немов заклинаючи:

— Нічого страшного з тобою не сталося. Нічого страшного з тобою не станеться. Ти в цілковитій безпеці. Ти просто здійснюєш подорож, Гаґу. Ти в гостях, розумієш?

— Ні, — сказав Гаґ хрипко.

Він повернувся і пішов просто в блакитне небо. Спинився. Подивився. Стиснуті кулаки його побіліли. Він зробив крок назад, другий, третій і задкував доти, поки не вперся лопатками.

— Отже… я вже там? — сказав він хрипко.

— Отже, ти вже тут, — сказав Корній.

— Яке ж у мене завдання?.. — запитав Гаґ.

Коротше кажучи, хлопці та дівчата, влип я так, як до мене не влипав ще, мабуть, жоден Бійцівський Кіт. От сиджу я зараз на розкішній галявині по шию у м’якій травці-муравці. Довкола мене — благодать, справжній курорт на озері Заґґута, тільки самого озера немає. Дерева — ніколи таких не бачив: листя зелене-зелене, м’яке, шовковисте, а на гілках висять здоровенні плоди — грушами називаються — смакота, і їж скільки влізе. Ліворуч від мене діброва, а просто переді мною дім. Корній каже, що сам його своїми руками збудував. Можливо, не знаю. Знаю тільки, що коли мене призначили на варту біля мисливського будиночка його високості, так, там теж був дім — розкішний будинок, і будували його ве-е-ликі голови, але куди йому до цього. Перед будинком басейн, вода чиста, як побачиш — пити хочеться, купатися страшно. А довкола — степ. Там я ще не був. І поки що не кортить. Не до степу мені зараз. Мені би зараз зрозуміти, якою мовою я думаю, зміїне молоко! Бо ж від самого народження ніяких мов, крім рідної алайської, я не знав. Військовий розмовник — це, звісно, не в рахунок: всілякі там «руки вгору», «лягай», «хто командир» і таке інше. А тепер от ніяк не можу второпати, яка ж мова мені рідна — ця-от їхня російська чи алайська. Корній каже, що цю російську в кількості двадцяти п’яти тисяч слів та різних там ідіом [3] Ідіома — притаманний тільки певній мові стійкий зворот, що виражає єдине поняття. у мене запхали за одну ніч, поки я спав після операції. Не знаю. Ідіома… Як це буде алайською? Не знаю.

Ні, я ж спочатку що подумав? Спецлабораторія. Такі в нас є, я знаю. Корній — офіцер нашої розвідки. Дуже схожий. І готують вони мене для якогось особливо важливого завдання. Може, інтереси його високості розповсюдились на інший материк. А може, чорт забирай, і на іншу планету. Чому б і ні? Що я знаю?

Я навіть, дурень, спочатку думав, що все довкола — декорація. А потім день тут живу, другий — ні, хлопці та дівчатка, не виходить. Це місто — декорація? Синє це громаддя, що з’являється час від часу на обрії, — декорація? А жеровисько? Показати хлопцям це жеровисько — не повірять, не буває такого жеровиська. Береш тюбик, ніби із зубною пастою, витискаєш на тарілку, і на тобі — забулькотіло, засичало, і тут треба схопити другий тюбик, його тиснути, і ахнути ти не встиг, як на тарілці перед тобою — величезний шмат підсмаженого м’яса, весь золотистий, дух від нього… ех, що там казати! Це, хлопці та дівчатка, не декорація. Це м’ясо. Або, скажімо, нічне небо: всі сузір’я перекошені. 1 Місяць. Теж декорація? Чесно кажучи, він на декорацію якраз досить-таки схожий. Особливо як високо. Але на сході — дивитися страшно! Величезний, розбухлий, червоний, повзе з-за дерев… Який я вже тут день, п’ятий, чи що, а досі мене від цього видовища дрож проймає.

От і виходить, що справи кепські. Могутні вони тут, падлюки, могутні, простим оком видно, і супроти них, супроти всієї цієї моці я тут один. І ніхто ж у нас про них нічого не знає, ось що найстрашніше. Ходять вони по нашій Гіганді, як у себе вдома, знають про нас усе, а ми про них — нічого. З чим вони до нас прийшли, що їм у нас треба? Страшно… Як уявиш собі все їхнє чортовиння — всі ці миттєві стрибки на сотні кілометрів без літаків, без машин, без залізниць… ці їхні споруди, вищі за хмари, неможливі, неймовірні, як поганий сон… кімнати-самобранки, їжа прямо з повітря, лікарі-чудодії… А сьогодні вранці — наснилось мені, абощо? — Корній просто з басейну без нічого, в самих плавках, злетів у небо, як птах, розвернувся над садом і зник за деревами…