Микола Дашкієв: Зустріч з тайфуном

Він несподівано замовкає, потім питає, дивлячись убік:

— Ада літала на реактивних?

— Взагалі, так, на реактивних. Але там, у Гімалаях, розбився вертоліт. Освоювали нову лінію.

Цей автобус ледве повіє. Ось він гаки застарів не лише морально.

— А чому ти вирішив будувати прогнозуючу машину?

— Просто одного разу я зміркував: цікаво, яким буде двадцять перше століття? Адже це цікаво; ти ж сам казав, що інколи хочеться висунути ніс у четвертий вимір.

Ось воно що. Одного чудового дня Антена, завжди зайнятий своєю електронікою, озирнувся і здивовано зауважив, що навколо цілий світ, який — о, велике відкриття! — навіть має своє минуле і майбутнє… Минуле, ясна річ, похмуре: громадяни не вміли робити простих супергетеродинних приймачів. Зате попереду велике майбуття. Все буде підпорядковано радіо: радіоастрономія, радіохімія, радіобіологія, можливо, навіть радіоматематика. І Антена обрав найпростіший спосіб побачити цей радіосвіт: побудував прогнозуючу машину.

— Та ні, зовсім не так!

На нас озираються: надто вже енергійно Антена розмахує своїми довгими руками.

— Ні… Мені захотілося довідатись, що робитимуть люди. Ось! Тут безліч різних питань, але всі вони врешті-решт зводяться до одного. Ну, розумієш, як меридіани перетинаються на полюсі. Справа в тому…

— Бути чи не бути. Знаю. Тихіше.

— Ти послухай. Або приступний нам світ обмежений сонячною системою, і лишається тільки обладнувати цей світ, або можливі польоти до зірок, і тоді безмежний простір відкритий для діяльності людини.

— М’яко кажучи, питання не надто актуальне. Так би мовити, не пекуче.

— Чому? Вся історія людства — це процес розширення кордонів нашого світу. Навчились будувати кораблі — завоювали океан. Винайшли літаки — завоювали повітря. Створили ракети — почалось завоювання сонячної системи… А що далі? Адже це потрібно знати…

Що ж, по суті, Антена має рацію: наш світ може існувати лише в розвитку. Якщо він замкнеться в якихось кордонах, постане загроза виродження. З часів Уеллса на цю тему написано силу-силенну романів. Але нам ще, ой, як далеко до кордонів сонячної системи! Перед нами тисячі інших проблем, пекучих, невідкладних.

А втім, хтозна. Меридіани на екваторі паралельні один до одного: вони, напевне, й гадки не мають про існування полюса і думають, що перетнуться десь у нескінченності. Дуже можливо, що проблема повернення стане актуальною значно раніше, ніж нам здається.

З чого, власне, я взяв, що Антена невдаха? Він знайшов проблему, відповідну до свого таланту, — ось у чому справа.

— Довелось кинути аспірантуру, — розповідає Антена. — Мій шеф заявив, що двадцять перше століття, зорельоти тощо — це дитячі іграшки, а тема мусить бути реальна. Гаразд, я подав заяву: “Прошу відпустити на завод іграшок”. А потім вирішив, що й справді варто піти на такий завод.

— І тоді, — кажу я безбарвним голосом літописця, — тоді розпочалась ера електронної іграшки…

— Та ні, до чого тут електроніка! — перебиває Антена. Він гарний хлопець, йому дуже хочеться розвіяти мої помилкові думки. — Електронні іграшки — це нісенітниця, розумієш, нісенітниця. Підробка сьогоднішньої техніки. А гарна іграшка мусить бути прообразом машин, які з’являться через сотні років.

Я зневажливо пирхаю. Зараз Антена просто згоряє від бажання втовкмачити мені що й до чого.

— Це ж закономірність! Пригадай хоча б турбінку Герона. Іграшка! А хіба гіроскоп не був іграшкою, дзиґою? Або перші роботи, адже це були кумедні механічні іграшки. Хіба не так? Зрозумій ти нарешті: машина майже завжди з’являється спочатку у вигляді іграшки. Іграшкові літаки, наприклад, злетіли раніше, ніж справжні. Якщо я хочу сьогодні займатися машинами двадцять першого століття, мені треба створювати іграшки.

— Боюсь, це будуть складні іграшки.

— Ні, за ідеєю, гарна іграшка завжди проста. Тому вона довго живе. Скажімо, калейдоскоп — адже як просто…

Автобус зупиняється, ми поспішаємо до виходу.

Ми йдемо по мокрій від талого снігу бруківці, і Антена, досадливо відмахуючись од сніжинок, що б’ють в обличчя, говорить про іграшки. Десь удалині грає музика. Ритмічно кружляють сніжинки, кружляють, летять, зникають у темряві. Ось так — під музику — летіли мілімікронні приймачі, коли Антену штовхнули і коробка впала.

Це було на великій перерві, всі кинулись зачиняти вікна, а Антена пішов до дошки і почав писати формули. Потім він заявив, що нам каюк, оскільки приміщення настроєне на резонанс. Він навіть пояснив хід рішення, щоб ми не мали сумніву. Ніхто й не сумнівався. Чудово чути було оперну музику: Римський-Корсаков, “Сказання про невидимий град Кітеж і діву Февронію”. Я хотів побігти додому по пилосос, та було вже пізно, перерва скінчилась. Географу (він виділявся чималою довірливістю) ми заявили, що це гучномовець у будинку навпроти. Пів-уроку ми протримались. “Відбувається щось дивне, — сказав врешті-решт географ. — Музика лине у мене з лівого рукава. Якщо рукав піднести до вуха, музика помітно посилюється…” Фехтування розвиває феноменальну витримку. Ада цілком спокійно відповіла, що треба дмухнути на рукав, і звук зникне. Звук ніби відлетить, сказала вона. Але географ уже серйозно поглядав на Антену, і далі все пішло як слід: Антена встав і, винувато моргаючи чесними синіми очима, зізнався.