Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?
— Що вдається? — перепитує він і відразу ж забуває про високочастотну каву. — Зараз побачиш. Я покажу тобі веселку, це цікаво…
Того дня, коли ми з Адою пішли в “Художній”, а потім перечікували в метро дощ і я поцілував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам’ятав на все життя. Інші веселки пригадуються якось взагалі, вони схожі одна на одну, а та зовсім особлива. Невже я розповідав Антені?.. Ні, звичайний збіг. Це було вже в дев’ятому класі, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рік після його від’їзду.
Антена ставить лампу в куток на підлогу. Потім відходить на середину кімнати, дістає з кишені сріблястий циліндрик, різко ним змахує, немов струшує термометр.
Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щільну прозору стрічку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрішній край її зеленіє, розпливається, і майже одночасно проступає третій колір — фіалковий.
Це чаклунство, неможливе чаклунство.
Переді мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.
Всі предмети в кімнаті втрачають обриси, кудись відступають. Вони зникають, їх просто не існує. Реальна лише ця веселка — вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.
Вона ось-ось щезне. Вона тремтить від найменшого подиху. Миготять і дихають ніжні фарби. В них гуркіт далекої грози, тривожні спалахи блискавиць над обрієм, відблиски сонця в пінявих дощових калюжах.
Я простягаю руку. “Не треба!” — вигукує Антена. На мить веселка спалахує сліпучим мідно-жовтим вогнем і зразу ж зникає.
— Її не можна чіпати, — винувато зауважує Антена. — Якщо не чіпати, вона тримається довго, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусідський хлопчина…
* * *
Кімната, в якій ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжкові полиці вздовж двох стін (на полицях упереміж книги й іграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на ній спить обідраний плямистий кіт. Верстат, завалений інструментами. Стіл з якоюсь напівзібраною електронною тумбою.
Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на одній полиці порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратній муаровій палітурці і відкриваю на тій сторінці, де лежить закладка.
“Всі ці проекти подорожі по Всесвіту — за винятком польотів всередині сонячної системи — варто викинути в кошик на сміття”.
Ого, як енергійно! “Радіоастрономія і зв’язок через космічний простір” Парселла. Гаразд, візьмемо щось інше.
“Неможливо обминути ці труднощі, і нема ніякої надії подолати їх…”
Це монографія Хорнера про міжзоряні перельоти. А ще? Фантастичний роман.
“При велетенському розриві у часі втрачається сам сенс польотів: астронавт і планета починають жити відірваним, марним одне для одного життям”.
— Підбадьорююче читання. Навіщо ти це колекціонуєш?
— А як же? — дивується Антена. — Потрібно знати, як міркують інші…
Міркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не міркують. Автор довго запевняє, що ось академік А. надгеніальний, а професор Б. надмудрий, потім воли починають розмовляти — і що це за наївне базікання!
— Тут є свої труднощі, — каже Антена. — Сучасник Едгара По міг повірити у повітряну кулю на дві тисячі осіб і не повірив би в літак. Бачиш, які хитрощі…
Я машинально перебираю книги. “Чорна хмарина” Хойла.
“Мало цікавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини і різноманітні прилади будуть з часом ставати дедалі складніші й досконаліші. Нічого несподіваного тут нема”.
Хойл вважає, що це аксіома: нічого несподіваного у розвитку машин не передбачається.
— Ти пошукай ось там, — Антена показує на верхню полицю. — Погортай Сергійкову книгу; він за неї доктора дістав. Нічого не можна зрозуміти — латина і все таке інше. Майбутнє світило хірургії. Там і обидві твої книги.
* * *
Антена вчився з нами лише рік, а пам’ятає майже всіх; цього я не чекав.
Отже, Сергійко став доктором. Чудово! Зцілитель і захисник бродячих собак нашого району…
Не так просто добратися до верхньої полиці, вона під самою стелею. Я лізу на підвіконня — і бачу мікроскоп. Вій стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мікроскоп, подарований Антені чотирнадцять років тому.
Тоді, коли ми розсипали приймачі і через це зірвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В ній згадувалися четвірки з поведінки і було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закінчення завуч заборонив Антені робити маленькі приймачі. “Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстерні, — пообіцяв завуч. — Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великі приймачі. Завбільшки з книжкову шафу, не менші”.
Читать дальше