Микола Дашкієв: Зустріч з тайфуном

Антена недовірливо усміхається. Гаразд, я можу пояснити це по-іншому:

— Якби існував двовимірний світ, тамтешнім жителям, напевне, дуже хотілося б хоч одним оком заглянути в третій вимір. Що там? Як там?.. У нашому тривимірному світі просторіше. Як відзначив поет, “є розгулятись де на волі”. Але подибуються люди, яким обов’язково необхідно висунути ніс у майбутнє. Взяти й висунути. Що там? Як там?..

Антена охоче погоджується:

— Це правильно. Дуже хочеться заглянути в майбутнє…

Ми вже дві години сидимо в цьому холодильнику (тут принаймні тихо), і я ніяк не можу призвичаїтись до того, що Антена не зробив кар’єри. (Я маю на увазі наукову кар’єру і вкладаю в це слово хороший, чесний зміст). Антена був найталановитіший у нашому класі. Буває, що людина змалку стає видатним музикантом; Антена мав такий же яскраво виявлений “електронний” талант. І ось зараз, з перших хвилин зустрічі, я відчув, що дивовижний талант Антени не зник. Але Антена працює рядовим інженером на заводі іграшок. Це було б нормально, тисячу разів нормально, якби не талант, цілком винятковий талант Антени…

Зовні Антена мало змінився… Довготелесий, худорлявий, по-хлоп’ячому незграбний і соромливий.

Він говорить про телебачення. Деякі факти я вже знаю. Але у викладі Антени вони звучать інакше. Він ставиться до приймачів, як до живих істот: йому жаль їх — вони живуть дедалі менше й менше.

Чверть століття існувало чорно-біле телебачення, потім з’явилось кольорове ТБ — і сотні мільйонів цілком придатних приймачів було викинуто на звалище, їх замінили півмільярда кольорових телевізорів. Ці масивні добротні скрині могли б працювати п’ятнадцять чи двадцять років. Але минуло всього чотири роки, і вони безнадійно застаріли: почалась ера “стерео”. Заводи випустили вже понад мільярд “стерео”. Сьогодні “стерео” хапають усі. А через рік чи два вони також підуть на звалище — обов’язково з’явиться щось нове…

— Спитати б, хто на кого працює? — Антену дивує ця думка, він шепоче, ворушачи губами. — Машини надто швидко старіють, ми працюємо, щоб збудувати нові, а вони старіють ще швидше… І ніхто цього не помічає, людству поки що вистачає інших турбот.

Вистачає. А коли цих турбот бракувало? Закономірність ще не коле очей, у цьому вся справа. Але коли-небудь вона виповзе, і тоді доведеться вирішувати: безперервно замінювати техніку, замінювати щодня, безжалісно викидаючи мільйони, мільярди нових машин лише тому, що вони морально застаріли, чи примиритися з тим, що наука буде все далі й далі бігти від техніки, виробництва, життя? А навіщо тоді наука? Пізнання заради самого процесу пізнання?..

— Техніку треба перебудовувати, — без особливої певності каже Антена. — Вона мусить бути пристосована до постійної перебудови. Як ти гадаєш?

Хотів би я знати, як перебудовувати велетенські домни, мартени, конвертори, якщо, наприклад, відкрито спосіб прямого відновлення металу з руди? Потрібно замінювати все — до останнього гвинтика! Простіше й вигідніше будувати заново.

— Дивно, — зауважує Антена, дивлячись у вікно.

За вікном спалахують і гаснуть жовті вогні автомобільних фар. Крапка, тире, крапка.

— Дивно. Ми не бачилися стільки років… Статейка, яку ти читав, давно застаріла. Адже там були лише припущення! Розумієш, рік тому я виліпив прогнозуючу машину.

Я досить добре уявляю труднощі, пов’язані з машинним прогнозуванням. Скажи хтось інший, що така машина вже існує, я сприйняв би це як жарт. Але Антені важко не вірити.

Я йду просити чаю: у цій холодильній фірмі чай поза законом. Здається, дівчата мають Антену за якогось видатного спортивного діяча. Вони вмикають програвач, а в нас на столику з’являється гарячий чай і домашнє печиво.

Таке печиво я їв в Антени, коли в нього був день народження. Ми всім класом подарували йому мікроскоп. Не зовсім новий (ми купували його в комісійному), але дуже показний, з трьома об’єктивами на турелі. Антена був надзвичайно задоволений мікроскопом і весь час намагався пояснити нам, що розміри приймачів і контрольно-вимірювальної апаратури мусять за ідеєю наближатися до нуля. Його ніхто не слухав, ми танцювали.

Напровесні він почав збирати надзвичайно маленькі приймачі, ми їх називали мікробними. Приймачі були не більші від макових зерняток і ловили лише Москву. Коли їх клали в порожню сірникову коробку і, відкривши, настроювали її на резонанс, звук ставав досить гучний.

Якось Антена приніс сірникову коробку, наповнену мілімікронними приймачами, і ми ухитрились їх розсипати. Всі кинулись розглядати, Антену штовхнули. Коли коробка упала, вітер підхопив приймачі, вони відразу полетіли. Немов хтось дмухнув на кульбабу. Ми почали зачиняти вікна. Першої миті ми навіть не зміркували, що приймачі працюють і звук стає чомусь гучніший… Скандал був величезний.