Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

Та літа проведені разом, на шкільній лавці, витворили між ними оті приязні відносини, які в буденному житті цінується високо, які сильніші за все те, що несе із собою буденщина в дальшому життєвому шляху. Нераз журналіст вченому, а вчений журналістові робив прислугу де і як тільки міг і якось так склалося, що навіть не умовляючись ділилися вони всякими новинами із обсягу своєї праці.

І ось тепер відізвалася в Артименкові нетерплячка журналіста, якесь незясоване прочування говорило йому, що оця неждана прогулька в Святошин принесе йому dulce cum utile дасть розраду й принесе матеріял, якого вічно й вічно жадав той ненаситний молох — друкарський станок.

— Тому Ігоре, що я журналіст, то в мене може й більша цікавість. Добре. їду зараз. Тільки, будь ласка, скажи хоч одно слово, щоб заспокоїти оту мою цікавість, в чому саме річ? Натякни хоч одним тільки словом а вибираюсь зараз в дорогу.

— Це щось в звязку із найважнішою подією останніх часів…

— Що таке? Землетрус в Мадриті? Зникнення Зеляндії в хвилях океану? Війна Провансії з Францією? Чи може гостина германського імператора в Індії?..

— Ні, ні, це все не те! Тільки Степане, поки що нікому ні слова… Добре? Тямиш… чи забув вже може — «Queen of Virginia»?

— Що?… Невже є яка вістка про неї?… Зараз їду! — кликнув Артименко до апарату натискаючи рукою ґузик на знак, що розмова скінчена.

На його лиці було пізнати незвичайне хвилювання, що зливалося в один акорд зацікавлення, недовіря та гарячкової нетерплячки. З поспіхом зняв він з вішалки капелюх та нагортку й скорою ходою вбіг до сусідної кімнати, де за столиком у кутку сидів один з його товаришів, редактор відділу «З дня», Михайлович.

— Слухайте, Остапе! — звернувся до нього Артименко — будь ласка, відберіть за мене пів до двадцять першої матеріял, від репортерів, справте його та пішліть у друкарню. Ви-ж тут будете, правда? Також пішліть кого в «Асторію» нехай принесе звіт з бенкету в честь того ірляндського піїти — остаточно можете й сами його скомпонувати, ви-ж знаєте як це при таких оказіях водиться і чого то не балакають за повною чаркою! В мене, бачите, незвичайно важне діло, мушу зараз в Святошин.

— Еге! Мабуть і вас весна закликає із нашого гамірного Київа на лоно природи! Певне якась горличка затужила за пошумом святошинського бору, а ви помагатимете їй розважитись — що?

— Ні, ні, Остапе, не вгадали цим разом! Та прощавайте, бо у мене нема часу!

Артименко розпрощався з Михайловичем, вибіг з кімнати і за хвилину стояв вже біля ліфту. Миттю зїхав на долину й опинився на гамірній: повній прохожих вулиці. Кивком руки прикликав проїзжаюче авто, сильний трьох-циліндровий віз марки «Чумак», звісної кременчуцької фабрики братів Макаренків й вскакуючи на ступінь повозки кликнув, шоферові:

— Святошинське шоссе через Майдан Мазепи, та проспект Многогрішного — тільки як мога скоро!

Шофер кивнув головою, поправив щось коло машини та авто пігнало по Володимирській, звертаючи біля памятника Марка Проклятого в бік на Благовіщенську, що лучила Володимирську із сіткою поперечних вуличок і доторкалася своїм другим кінцем широкого майдану Мазепи, серед якого піднімався на гранітному обеліску пам'ятник славного гетьмана.

Сидючи на мягких подушках автомобілевої повозки Степан Артименко поринув цілком у своїх думках. Тих кілька слів, кинених йому з Святошина крізь телевізійний апарат його приятелем Ігорем, розбурхали його до краю.

Так отже вкінці і є звістка про неї!…. А здавалося, що поринула у безвістях світів, як богато, богато її попередників і ніякого сліду ні вістки ніколи й не буде про неї. А таки мусить бути якийсь слід, бо ж прецінь Ігор не закликавби його даремно в Святюшин.

Мов на кіновому екрані почало пересовуватись в його думках усе те, що збудив в його памяти звук отих кількох слів.

«Queen of Virginia» центе перше міжпланетне судно, якому удалося з успіхом покинути нашу землю й причалити до наміченої мети. Тямить, якого і шаленого розголосу набрала ця подорож з хвилиною, коли стало певним, що дійсно можна перевести в діло цю нездійсниму досі мрію, леліяну від непам’ятних віків у душах мешканців землі. І саме сьогодні минає рік, коли ота мрія стала дійсністю! Саме рік тому із летунського майдану в Гейфіку, в північній Вірджінії, знялося воздушне судно «Queen of Virginia», щоби полетіти на найблизшу до нашої землі планету, Марса. Після багатьох попередних невдачних спроб із того рода суднами, будованими то в формі ракети то цигара то знов острозакінченого вальця, вдалося вкінці збудувати нове судно з елястичного металю арґініту, відкритого в 1991-ому році англійським інженіром, Ральфом Думбартоном, недалеко джерел Лєни на Сибірі, у формі кулі з двома стіжковатими каптурами на обох бігунах. Як моторову силу вжито для отого судна енергію, що повстає при розпаді атомів, яку після довгих, довгих дослідів вдалося ґеніяльному литовському фізикові Арбеніюсові запрягти до роботи в користь людини.