Мирослав Капій - Країна блакитних орхідей

А відтак — нагадав — треба заглянути в Аркадію, де саме починав свої виступи славний балєт Марічки Калиниченко, що своїми виступами підчас свого останнього турне збирала бурі оплесків в усіх столицях Європи.

Гай, гай! І тут і там — всюди треба обов'язково бути, нічого не поробиш! Така вже доля журналіста! Але цих дві години, це його — він розпоряджатиме ними, як захоче! Та ба! — в тому то й трагедія — що не видумаєш нічого, а скінчиться, як звичайно, Мірошниченком.

Сам не міг рішитися, як йому виповнити отих не богато свобідних хвилин. Вечері проводив всіляко, нераз встигаючи побувати в кількох ресторанах та кофейнях, де мав ділові, чи звичайні товариські стрічі. Та найчастіше можна було його стрінути в великому ресторані старого Мірошниченка біля Староженкового переулка проти великого театру «Русалка», куди вечерами заходила вся майже письменницька братія Київа.

Та сьогодні Степан Артименко не міг якось рішитися куди йому піти-би. Механічно витягнув годинника й побачив, що доходило три чверти на дев'ятнадцяту. Відвернувся від вікна й перейшовся двічі по кімнаті. Спиняючись біля стола взявся до порядкування розкинених на ньому паперів, записаних й чистих листків, що лежали всуміш з книжками й всякого рода часописами.

Нараз від правої стіни роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.

Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоренько укладалися в слова та речення.

Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що зявлявся на ній, коли апарат починав відзиватися.

«Астрономічна обсерваторія в Святогинні просить пана Степана Артименка до апарату»

майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.

Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґузик дзвінка, що давав знак получення а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апарату вистукуючи відповідь, що в той саме мент зявилася на тафлі святошинського апарату:

— Я при апараті, хто говорить?

Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату.

— Добрий вечір, Степане! Добре, що застав тебе. Думав, що певне вже гуляєш по алеях Лисенкового саду або любуєшся підскоками муринських красавиць, що мабуть сьогодні виставляються на показ в театрі Артемовського.

— Добрий вечір! А ти певне, Ігоре, заскучав за тими красавицями, коли навіть там, серед святошинських нетрів, цікавишся ними! Що нового?

— Нового?…Гм… яктобі сказати! Може нічого а рівночасно може й богато!

— Що таке?

— Бачиш, найкраще буде, якщо ти потрудишся зараз сюди, в Святошин. Мені здається, що не пожалієш тієї своєї прогульки та краще проведеш тут у моїй пустелі час, як там у театрі роздивляючи золоті обручки в ніздрях Муринок чи яких інших шоколядових красунь.

— Приїхати в Святошин?… Скажи, Ігоре, що це такого сталося, що моглоби дорівнати обручкам в носиках Муринок? Чи може яка нова звізда вродилася й ти справлятимеш хрестини або яка комета хоче своїм хвостом полоскотати нашу стару земленьку?

— Щось цікавішого за нову звізду чи комету! Приходь тільки якнайскорше!

— Ні, ні, Ігоре, скажи в чому річ! Не виставляй мене на таку довгу пробу терпеливости.

— Бачиш, це до якогось часу тайна. Ти журналіст, а журналістам хіба тільки на те зраджують тайни, щоб про них як найскорше цілий світ дізнався. Та нехай, приходь зараз і знатимеш про все.

Говорючий оті, слова д-р Ігор Харитоненко, асистент астрономічної обсерваторії, що находилася, на одному з горбків серед лісів Святошина, був одним із приятелів Степана Артименка. Оба уроженці херсонських степів стрінулися в часі своїх студій на одеському, Дорошенківському університеті. Артименко студіював письменство та історію, а його приятель математику та астрономію. Артименко віддався незабаром журналістиці переходючи з редакції в редакцію, поки не перебрав хронікарського відділу найбільшого київського дневника «Київських Вістей» поринаючи цілим своїм єством в кипуче й невгомонне життя журналіста, між тим як його приятель став асистентом астрономічної обсерваторії в Святошині, заховавшись із своїми струментами та нотатками далеко від світу серед святошинських лісів. Тільки від часу до часу давав світові знак про себе якоюсь статею в наукових журналах чи відкриттям якої нової звізди на синяві неба.