Володимир Савченко: Візит зсунутої фазіанки

У визначеній точці від світила швидкість зорельота впала до другої космічної, вектор правильний — пора Вишеньці нагадати про себе своїм тяжінням, закрутити корабель на планетарній орбіті. І знову осічка: тяжіння не відчувалося! Тобто, воно начебто й було і не було: траєкторію «Першоконтакту» не викривляло — але ж планету гуманоїдів якась сила тримала біля цього, з дозволу сказати, світила!

«Мало ми ще знаємо про властивості зірок», — подумав командир, і вирішив наблизити зореліт безпосередньо до планети, вийти на супутникову орбіту. Напевно, там таки повинно бути поле тяжіння у такої глиби речовини.

Гуманоїди навіть не здогадувалися про проблеми, які виникли. На планеті всі ці дні панував радісний бедлам. Екрани показували натовпи триногих істот, котрі сяяли начищеною лускою й трубами в променях своєї яскравої Вишеньки; вони злагоджено підстрибували, розмахуючи запасними ногами. Всі оркестри і хори гуманоїдів на ознаку дружніх почуттів виконували тільки земні пісні: «Подмосковные вечера», «Іх хатте айне камераде», «Гоп із смиком», «Не ший ти мені, мутерхен, сарафане руж» тощо. Амфітеатр довкола майданчика для посадки заполонила поважна публіка, геть усі в окулярах-фільтрах на козлячих фізіономіях (попереджали, що вогонь під час посадки може засліпити). Словом, ждуть. І Земля жде. Жде, затамувавши подих, усе людство, уся Сонячна. Інформація надходить двома каналами: передачі гуманоїдів і «Першоконтакту». Видно, що на телеекранах зорельота мигають ті ж кадри, що синхронно приймає (одночасність з розбіжністю три роки) Земля.

Правда, паралельно з корабля надходить інформація і про обстановку безпосередньо на зорельоті: видно спантеличені, розгублені обличчя астронавтів, а в ілюмінаторах темно й порожньо — лише світлові індекси на табло свідчать, що радіоприводні антени розвернулися майже на 120° одна до одної — отже, планета під животом корабля, на віддалі сотень кілометрів.

Але там нічого нема, навіть темного диска.

І командир непевним голосом інформує, що тяжіння «Першоконтакт» не відчуває, планети наче не існує.

А на телеекрані пульта живе, виграє яскравими об’єктами, скелями, будовами, нуртує мелодіями й вигуками… існує в чіткій достовірності величезний світ розумних істот. Світ, до якого прагнули й летіли. Світ, якого не виявилося.

— Ану, повний вперед! — заревів командир зорельота.

І корабель пролетів… крізь планету гуманоїдів. Крізь те місце, де вона мала бути. Порожнява. Пройшов на першій космічній, ніщо не зачепивши, не відчувши навіть тертя розріджених газів — нічого, одні барвисті перешкоди на телеекрані, який командир невдовзі розбив.

…І на зворотному шляху, коли «Першоконтакт», не здійснивши контакту, увійшов у Сонячну систему, і почали траплятися зустрічні кораблі, командир намагався «прошити» їх наскрізь — через те двом його помічникам довелося спеленати сердегу й перебрати керування польотом на себе.

Втім, вони почувалися не краще за свого командира: по-перше, давали комісії недоладні свідчення, по-друге, поводилися теж дивно — час від часу намагались пройти один крізь іншого або крізь стіну. Спокійненько так, немов перед ними не було нічого.

Дивна поведінка, чи не так!.. Ось згадаєте мене, в історію науки ця загадка увійде як перший проблиск правильного, основаного на здоровому глузді, розуміння нашого предметного світу. Це прийде, прийде у всі світи. Воно вже гряде! Нічого, нічого, мовчок!

— Людство почувалося так, наче його пошили з дурні. Розиграш космічних масштабів упродовж трьох років — нічого собі! «Та заблукали ці космічні халамидники. Збилися з дороги — от і все, — пояснювали доброзичливці. — А по телевізору: що в нас, те й у них…» Та перевірили пам’ять навігаційної ЕОМ, записи курсових автоматів: ні, не збилися летіли правильно.

Коли пристрасті вгамувалися вивели таку мораль: ось до чого призводить нехтування думкою старших і начальства. А якби до Вишеньки полетів спеціальний зореліт з підготовленим екіпажем (підготовленим до чого?!), то напевне… А що, власне, «напевне»? Як пояснити те, що сталося? От де заковика.

І така, шановний, заковика, що через неї на Землі серед науковців спалахнула пандемія «прокурорських інсультів та інфарктів»…

— Прокурорських?

— Еге ж, їх так назвали на згадку про того губернського прокурора, котрий, якщо пригадуєте, коли поповзли чутки, ніби Павло Іванович Чічиков є насправді чи то одноногий капітан Копєйкін, чи то перевдягнений Наполеон, дуже замислився — як таке може бути… і брик! — та й вмер. Так і тут: як почне який-небудь «учений-прокурор», доглядач непорушних фізичних теорій, замислюватися, як це, справді, може бути, — з одного боку, все наче є, а з іншого, абсолютно нічого нема — ні речовини, ні тяжіння… брик! І нема, і — некролог. Е-ех! Скільки тоді з’явилося змістовних некрологів!… Втім, я на обліку. Це звільняє мене від необхідності посипати попелом голову і рвати на собі одіж: «Від нас передчасно пішов…», «Світова наука зазнала непоправної втрати». А треба було б з неприхованою полегкістю написати: «Нарешті врізав дуба консерватор-маразматик, який своїм авторитетом і маразмом гальмував розвиток цілої галузі фізики!»