Олег Авраменко - Жменя вічності

— Звичайно, точна! — сказала Рашель, в її голосі вчулися нотки роздратування. — Невже ви гадаєте, що наше командування може підставити своїх розвідників?

— Аж ніяк, люба, — похитав головою Шанкар. — Проте зваж, що „Зоря Свободи“ залишила вашу систему майже чотири місяці тому, а за цей час Чужі могли орґанізувати кілька нових баз для чергової атаки на Терру-Ґаллію.

Рашель видимо збентежилась.

— Ваша правда, сер. Даруйте, я цього не врахувала.

— Отже, вирішено, — підсумував я. — Будемо обирати серед цих трьох. Мабуть, зупинимося на найкоротшому.

Я вже збирався ткнути пальцем у відповідний рядок, аж раптом почувся сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер попередив, що на відстані двадцяти семи тисяч кілометрів від нас зареєстроване відкриття каналу першого роду, і вже за власною ініціативою вивів на головний оглядовий екран збільшене зображення ділянки дром-зони, у центрі якої мерехтіло блакитне сяйво. Згідно з даними комп’ютера цей канал вів із системи М’буто — також, за його інформацією, незаселеної.

З несподіваною для свого віку спритністю Шанкар кинувся до артилерійського пульта, напнув на голову ментошолом і за кілька секунд привів у повну готовність усі бойові системи корабля.

Я теж не барився: негайно викликав Ортеґу й Аґатіяра, що вдвох перебували в реакторному відсіку, наказав їм готуватися до затяжного стрибка, а сам скерував „Зорю Свободи“ до найближчого каналу другого роду, розташованого за дев’ятсот кілометрів від нас.

— Ну, це ж несправедливо! — обурювався я. — Летіли, летіли — і ось прилетіли!

Серйозна небезпека нам не загрожувала, ми без проблем встигали втекти від ворога. Однак втеча означала „сліпий“ стрибок у недосліджений канал, після якого нас знову занесе казна-куди, і знову доведеться починати все спочатку.

Тим часом з відкритої горловини каналу виринув корабель. На наш подив, це був не якийсь дредноут і навіть не легкий патрульний крейсер, а зовсім вутле суденце розмірами з міжпланетний шатл. Найвірогідніше, це була прогулянкова яхта, оснащена малопотужним ґенератором, призначеним лише для звичайних стрибків крізь канали першого роду. Замість позивних вона радирувала сиґнал „SOS“, супроводжуючи його коротким повідомленням кількома мовами, зокрема й анґлійською: „Нас переслідують, допоможіть!“

Оскільки в даний момент „Зоря Свободи“ йшла на ґравітаційній тязі, а позивні ми не надсилали, пілот яхти не помітив нашого корабля і спрямував її майже в протилежний від нас бік. Комп’ютер швидко обчислив можливу траєкторію судна й видав проґноз, що воно прагне дістатися найближчого каналу першого роду, розташованого на відстані півтора мільйона кілометрів.

— Що робитимемо, капітане? — почувся з-під шолома приглушений голос Шанкара. — Це не схоже на пастку чи розіграш. Б’юсь об заклад, що незабаром з’явиться переслідувач.

Тим часом горловина каналу, через який увійшла яхта, закрилася, і блакитне мерехтіння розчинилося в темряві космосу. Але будь-якої миті воно могло з’явитися знову.

— Проблема в тому, — зауважив я, — хто з них друг, а хто ворог. Чи, може, і переслідувач, і переслідуваний — Чужі.

Тут втрутився бортовий комп’ютер. Дотримуючись мого наказу не говорити вголос, він вивів повідомлення на мессаж-рядок тактичного дисплея:

„Серед мов, якими передається заклик про допомогу, є норвезька. У моїй пам’яті відсутня інформація про використання цієї мови Чужими“.

— Авжеж, — підтвердила Рашель, чий дисплей продублював це повідомлення. — Серед земних мов, перейнятих чужинцями від людей, норвезької немає.

Ще кілька секунд я розмірковував.

— Гаразд. Якщо на яхті друзі, ми зобов’язані їм допомогти. Якщо вороги — то вони проти нас безсилі. Встановлюйте зв’язок, пане Шанкар.

— Так, капітане, — відповів той. — Надсилаю виклик.

Екран монітора зовнішнього зв’язку ввімкнувся, і на ньому виникло зображення чоловіка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрідного шарму обличчям і пронизливими синіми очима.

Побачивши його, я не втримався й полегшено зітхнув. Зате він, як мені здалося, досадливо поморщився, ніби кажучи: „От тобі й на, з вогню та в полум’я!“

— Крейсер „Зоря Свободи“, Військово-Космічні Сили Терри-Ґаллії, — представився я. — На зв’язку капітан Матусевич.

— Пілот Лайф Сіґурдсон, — навзаєм відрекомендувався він. — Приватна яхта „Валькірія“, порт приписки — Лонґ’їр, Шпіцберґен, Земля.