Олег Авраменко - Жменя вічності

— Авжеж, — погодився я. — Їй дуже пощастило.

Поки ми розмовляли, зі своєї кімнати вийшов Раджів Шанкар. Вигляд він мав стомлений і хворобливий. Цебто ще хворобливіший, ніж учора.

— Три години намагався заснути, — сказав він, сідаючи на канапу. — Але марно. Я надто схвильований. Останні кілька годин перевернули все моє життя.

— Можу дати вам снодійне, — люб’язно запропонувала Ріта. — Воно зовсім нешкідливе.

— Гарна ідея. Буду вам дуже вдячний, люба. — А коли Ріта пішла в спальню за своїм медичним кейсом, Шанкар звернувся до мене: — Ви вже розмовляли з Падмою? Він збирався дочекатися вас.

Я відповів, що імператора годину тому викликала дочка і що він затримується. Шанкар спохмурнів:

— Це мені не подобається. З якого дива принцеса потурбувала його так рано? Адже всім відомо, що він любить поспати.

— Може, це пов’язано з нами? Вірніше, з Рашеллю.

— Навряд. Навіть якщо Чужі офіційно звернулися до уряду з вимогою видати вас, то при чому тут імператор? І міністри, і принцеса знають, що політикою він не цікавиться, а говорити з ним про чужинців все одно що звертатися до стінки. Ні, тут щось інше.

Ріта, повернувшись зі спальні, запропонувала Шанкарові дві капсули зі снодійним:

— Ось, випийте, і за чверть години заснете.

Шанкар подякував, проте не став одразу приймати капсули, а поклав їх на низенький столик поруч з канапою.

— Пане Шанкар, — озвався я, повертаючись до питання, що найбільше мене цікавило. — Як я розумію, Рашелі вдалося знешкодити вірус і отримати контроль над кораблем. Але чому вона полетіла до Магаварші? Чому не повернулася назад на Терру-Ґаллію?

— Це ж очевидно: їй забракло знань. Вона ж лише дванадцятирічна дівчинка, хай навіть дуже розумна, хоробра, кмітлива. Вірус Рашель виявила і знешкодила — це не проблема, якщо здогадуватися про його існування. Вона контролювала проґраму автопілота, що доставив „Зорю Свободи“ в наш локальний простір. Але вона не могла скласти проґраму для зворотного шляху і тим більше не могла керувати кораблем вручну. Якби Рашель не була така розумна, якби переоцінила свої сили і спробувала це зробити, то безнадійно загубилася б у космосі.

Шанкар узяв зі столика одну з капсул і, трохи повагавшись, усе ж проковтнув її.

— На щастя, — продовжував він, — Рашель виявилася розважливою дівчинкою. Чекати на прибуття наступного розвідника вона не могла. По-перше, не знала, коли це станеться; по-друге, не уявляла, як встановити з ним контакт — адже він теж ховатиметься від Чужих; а по-третє, у неї вже не витримували нерви, вона більше не могла залишатися сама на кораблі. Із записів бортового комп’ютера Рашель знала про заплановану висадку на Магаваршу і вирішила скористатися з цього. Шатл завбільшки з невеликий літак — це вам не міжзоряний корабель, і впоратися з ним значно легше. До того ж його автопілот був заздалегідь запроґрамований. При наближенні до планети він визначив розташування орбітальних станцій Чужих і самостійно розрахував оптимальну траєкторію приземлення. Звичайно, був ризик, що шатл помітять, незважаючи на його невидимість для радарів. Але це був розумний , виправданий ризик.

Шанкар знову зробив паузу і проковтнув другу капсулу снодійного.

— А знаєте, Ріто, ці піґулки починають діяти. Мене вже потроху заколисує. — Потім знову повернувся до мене: — Повторюю, містере Матусевич: Рашель дуже розважлива дівчинка. Вона все зробила правильно — навіть те, що по дорозі до професора Аґатіяра „підчепила“ вас. Я в жодному разі не стверджую, що це був її свідомий вчинок, але ваша форма пілота, безумовно, відіграла свою роль. І тут Рашелі знов пощастило: адже ви не просто пілот, ви ще й знайомі з теорією астронавіґації. І хоча досі ви мали справу лише з віртуальними космічними польотами, я не маю сумніву, що ви впораєтеся зі справжнім кораблем.

Мені перехопило подих.

— Ви хочете сказати…

— Ясна річ! Хто ж іще поверне Рашель додому і доправить на Терру-Ґаллію нашого повноважного посла.

Тут почулося тихе поклацування, двері ліфта розійшлися і з кабіни вийшов імператор. Вигляд у нього був дивний — не сказати б, що радісний, але й не засмучений. Його втомлені очі промінилися якимсь похмурим задоволенням.

— Вибачте, що затримався. Довелося приймати відставку Кабінету Міністрів.

— О цій порі? Зранку до сніданку? — здивувався Шанкар. — Який ґедзь їх укусив? Вони що, з похмілля вирішили оголосити дострокові вибори?