Олег Авраменко - Жменя вічності

Ріта поклала руку на його плече.

— Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе… А ти справді був причетний до тих подій?

— Так. Мене не даремно підозрювали, хоча нічого не змогли довести. А згодом… Через кілька місяців я дізнався, що стану батьком. І тоді злякався — за тебе, за себе, за твою матір. Вирішив відмовитися від боротьби, яку вважав даремною й безнадійною. — Він помовчав, відтак сумно підсумував: — Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправді я просто старий боягуз.

Слухаючи їхню розмову, я нарешті зрозумів, про що йдеться. Це сталося понад чверть століття тому, коли я ще був десятирічним хлопчаком. Кількадесят вчених та інженерів з Ранжпурського інституту фізики потай від усіх створили п’ять ракет класу „земля — орбіта“ з потужними позитронними боєголовками. Якось уночі вони запустили їх і знищили дві станції Чужих. Після цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинців, проте вони обмежилися тим, що зажадали від влади страти всіх причетних до диверсії осіб і наклали на Магаваршу одноразову контрибуцію. Обидві ці вимоги були негайно виконані, а остання ще й завдала великої шкоди планетарній економіці. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усіх сорока трьох страчених змовників цілорічно лежать живі квіти…

Ми долетіли до площі Дхавантарі, Аґатіяр посадовив флаєр на стоянку біля великого торгового центру.

— Йдемо в супермаркет. Там є вхід до підземного пасажу, а звідти — на станції метро.

Так ми і вчинили. Рухаючись крізь юрбу людей, що заполонили вестибюль торгового центру, я нахилився до Рашелі, яка йшла поруч, міцно вчепившись мені в руку, і тихо запитав:

— То хто ж ти насправді?

Не вагаючись ані секунди, вона прошепотіла мені на вухо:

— Мене справді звати Рашель. Я з планети Терр-де-Ґолль. По-вашому, це Терра-Ґаллія. [1] Латиною terra — це „земля“, у значенні як планети, так і окремої ділянки суходолу. Це слово запозичило багато інших мов, зокрема французька — terre. Назву Терр-де-Ґолль (Terre-de-Gaulle) можна перекласти як „ґалльська земля“.

У великих меґаполісах на кшталт Нью-Калькутти підземка була найзручнішим способом пересування, проте я завжди віддавав перевагу повітряному транспорту. Отож і не дивно, що через кілька десятків станцій і низки пересадок я зовсім втратив орієнтацію.

Під час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вітринами невеликих магазинів, Аґатіяр раптом зупинився біля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увійшов досередини. За хвилину він повернувся з двома новими телефонами і без пояснень один з них дав мені, а другий сунув собі в кишеню.

Проїхавши ще три чи чотири станції, ми вийшли з метро в якомусь тихому приміському районі й пішли тротуаром уздовж неширокої вулиці, праворуч якої розташовувалися особняки, а ліворуч тягнувся парк.

Ми пройшли близько сотні метрів, потім звернули в парк і зупинилися біля однієї з лавок.

— Ви залишитеся тут, — сказав Аґатіяр. — А я піду в розвідку. — З цими словами він показав на будинок наприкінці вулиці: — Там живе… словом, той, хто може допомогти нам.

— А якщо за ним теж стежать? — запитала Ріта.

— Не стежать. Цей чоловік — не я, він… А втім, у мене все одно немає інших варіантів. Але ми, звичайно, підстрахуємося. Тому спершу я піду сам — на розвідку. Ви все почуєте через телефон, що я дав містерові Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат і біжіть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далі. Заплутайте сліди, знайдіть якусь схованку, а потім… ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, містере Матусевич. Ось, тримайте.

Швидко роззирнувшись, він передав мені пістолет Магдева, а Рашелі повернув диск і дистанційний пульт. Потім за допомогою телефонів ми встановили зв’язок. Аґатіяр підсилив до максимуму чутливість свого мікрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.

— Вийшло щось на зразок „жучка“, — прокоментував він, поклавши свій телефон до кишені. — Та все ж я сподіваюся, що ця обережність зайва.

Поцілувавши на прощання дочку та Рашель, а мені міцно потиснувши руку, Аґатіяр рушив до ряду особняків. Коли він опинився на протилежному боці вулиці, з телефону пролунав його голос:

— Якщо ви добре чуєте, потріть чоло.

Я так і вчинив.

— Гаразд, — сказав професор. — Тепер сідайте на лавку і вдавайте, що просто відпочиваєте.

Ми сіли — я посередині, Ріта праворуч, а Рашель ліворуч, і стали вдавати родину, яка прийшла в парк відпочити. Проте скоса спостерігали за тим, як Аґатіяр дійшов до потрібного йому будинку, піднявся на ґанок і подзвонив у двері.