Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— А тоді обставини були сприятливіші, ніж зараз, — похмуро зазначив Олег. — Якби наш цар, трясця його матері, закликав народ до повстання… чи сам народ, дідько б його взяв, плюнув на нікчему-государя й повстав, то все склалося б інакше. Але наші дорослі, чума на їхні голови, нічого не робили. Вони просто чекали, вони звикли чекати, поки влада вирішить за них, поки їм скажуть, що треба робити. От якби цісаревич Павло тоді був трохи старшим… — він осікся. — Але тоді всі ми, все наше покоління було дуже юним. Мені якраз виповнилося тринадцять, я рвався воювати з цими клятими волохатими виродками, але батько замкнув мене в моїй кімнаті і все товкмачив: „Государ не велів, государ не велів…“ Тьху на нього з його государем! А коли вночі я спробував зламати силовий екран на вікні своєї спальні, мій любий татусь викликав поліцаїв і попросив мене заарештувати. Цілих тринадцять днів я провів у в’язниці для неповнолітніх, пхом напханій такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владі їхні власні батьки… Ти уявляєш, Рейчел?!

Я співчутливо кивнула.

— Авжеж, це жахливо.

— А твої предки? Як би вони вчинили в такій ситуації?

Я замислилася.

— Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не відправили б, я цього певна.

Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег зміряв мене пильним поглядом і сказав:

— От що, Рейчел, я не вірю тобі.

У грудях мені похололо. Невже я зіграла так непереконливо? На чому ж він мене впіймав, що я сказала не так? Отже, все марно…

А Олег після короткої паузи продовжував:

— Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, ні до чого не причетну. Але це не так — ладен дати голову на відсіч. Я теж маю інтуїцію, і вона підказує мені, що ми з тобою одним миром мазані. Я відчуваю в тобі споріднену душу, ти сильна, смілива, непокірна, ти справжній боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його ґрупи і, можливо, брала участь у нападі на альвійську базу. Хіба ні?

Я ледве стримала полегшене зітхання. Усе гаразд, усе чудово! Навіть краще, ніж я сподівалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер він у моїх руках…

— Думай, як тобі заманеться, — незворушно відказала я й потяглася до дверцят. — Дякую, що підвіз. Зустрінемося післязавтра в школі.

Проте Олег м’яко притримав мене за плече.

— Стривай, Рейчел, ми ще не закінчили. Ти не відповіла на моє запитання. Адже я відкрився тобі, тепер твоя черга.

— Ти не відкривався, — заперечила я рішуче. — Я сама тебе розкусила. І якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.

Несподівано він пригорнув мене до себе й жадібно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кілька секунд мене ніби паралізувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцілунками моє обличчя, а його рука пірнула під мою спідницю, я нарешті схаменулася й різко відштовхнула від себе нахабу. Потім розмахнулася і вліпила йому ляпаса.

— Ти що, здурів?!

Олег винувато потупився.

— Вибач, Рейчел, я… я не зміг стриматися. Ти така чудова дівчина…

— Ну й що? Хіба це привід, щоб накидатися на мене? — Я обсмикнула спідницю й поправила розтріпане волосся. — Ви, хлопці, якісь схиблені, їй-богу. У вас один тільки секс у голові.

— Можна подумати, що ви, дівчата, цим зовсім не цікавитеся, — огризнувся Олег. — Ти ж спочатку не опиралася. Навіть відповіла на мій поцілунок.

— Це… це була рефлекторна реакція.

— Та невже? — скептично мовив він, уже цілком оволодівши собою. — Отже, і твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кінчила, щойно я обійняв тебе.

Мо обличчя запалало.

— Ти… — пробурмотіла я, згоряючи від сорому й обурення. — Ти… Та пішов ти до біса!

Відчинивши дверцята, я вискочила з кабіни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись і вибачаючись. Коли я вибігла на ґанок і встромила картку в щілину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що підіймався в повітря. Олегові вистачило кебети зрозуміти, що зараз я ладна прикандичити його і найкращий вихід у цій ситуації — забратися геть.

На щастя, в передпокої мене ніхто не зустрічав. Я швидко піднялася на другий поверх, пройшла до своєї кімнати й боязко підступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цілком пристойний, хіба що зачіска була трохи зіпсована, на щоках горів яскравий рум’янець, а очі поблискували. Проте всередині я почувала себе справжнісінькою малолітньою хвойдою.