Олег Авраменко - Зруйновані зорі

Останній урок у суботу офіційно називався уроком виховання, але школярі між собою називали його не інакше, як „розбір польотів“. На ньому підбивався підсумок усього навчального тижня, виставлялися оцінки за поведінку, відстаючі з тих або інших предметів отримували прочухана, а відмінники — заохочення. Урок виховання вела наша класна керівниця, пані Ніканорова, вірніше, Надія Петрівна — тут було прийнято називати старших на ім’я й по-батькові.

— А зараз МакЛейн, — сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термінала. Потім глянула на мене й доброзичливо запитала: — Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективі?

Я невизначено знизала плечима.

— Потроху освоююся, місіс… тобто Надіє Петрівно. Хоча важко.

— Певна річ, важко. Легко й бути не могло. Інші умови життя, мовний бар’єр… До речі, ти набагато краще розмовляєш російською, ніж тиждень тому. Сподіваюся, не зловживаєш гіпнолінґвістичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але він шкідливо впливає на нервову систему. Особливо в юному віці.

— За цей тиждень я жодного разу не скористалася гіпнозом, — відповіла я чесно. — Просто маю схильність до мов.

— Це добре. На заняттях уже все розумієш?

— Так… майже.

— А взагалі, як почуваєшся в нашій школі? Є якісь претензії?

— Ні, жодних. Усе гаразд. Я всім задоволена.

Моя остання відповідь була нещирою. Насправді ж лише за тиждень навчання школа остаточно дістала мене. Справа навіть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпіти; врешті-решт, недарма кажуть, що науки корені в повторенні. На мене тисла сама шкільна атмосфера — тюремна атмосфера. Це відчувалося не лише в школі (хоча тут найгостріше), а всюди — бо Новоросія була однією величезною в’язницею. Навіть двічі в’язницею — ззовні контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.

А я не звикла жити в невільній країні, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаварші, де існувала м’яка форма соціалізму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обід „живими“ грошима. Втім, на Новоросії соціалізмом і не пахло, тут був типовий державно-монополістичний капіталізм (що, з мого погляду, ще гірше), до того ж приправлений диктатурою у формі абсолютної монархії з повною відсутністю будь-яких виборних інститутів влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнісіньким мракобіссям, якимось середньовіччям а-ля Іван Грозний або Чезаре Борджа.

Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кілька місяців, необхідних для виконання завдання. І ще, на відміну від більшості членів нашого загону, я не мусила вдавати із себе місцеву, прикидатися звичною до тутешніх порядків і постійно стежити за собою, щоб не припуститися анінайменшої помилки. Я була просто дівчинкою з іншої планети, якій тут усе в дивовижу і яка погано орієнтується в місцевих реаліях…

— Отже, так, — продовжувала Надія Петрівна, — оцінок у тебе ще немає. Це нормально — наші вчителі поки знайомляться з тобою. Проте викладачі точних і природничих наук уже відзначили, що твої знання з їхніх предметів відповідають вимогам нашої школи. А от з гуманітарними дисциплінам складніше. Тут тобі доведеться займатися додатково, за спеціальною проґрамою. Особливо це стосується новоросійської літератури, історії, а також — і насамперед — основ держави і права.

Темноволосий хлопець, який сидів через парту від мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:

— Теж мені головний предмет!

Вчителька суворо зиркнула на нього.

— Що ти сказав, Олеже?

Рахманов на секунду зам’явся, потім зухвало глянув на Надію Петрівну й відповів:

— Я кажу, що основи нашої держави і права можна висловити в кількох словах. Передовсім у нас немає права взагалі, а є тільки держава, вся влада в якій — і законодавча, і судова, і виконавча — належить цареві. Це — основи, а решта вже похідне.

— Ти дуже спрощуєш нашу політичну систему.

Проте Олег не здавався.

— Не можна спростити те, що й так уже просте до примітиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципі: государ мудрий, він найліпше знає всі потреби своїх підданих. Російський народ сторіччями мріяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всі рішення. І ось, у космічну добу, ми втілили цю наївну селянську мрію в реальність і так завзято, що переплюнули всі відомі в історії монархії. Навіть у Людовіка Чотирнадцятого було менше влади, навіть імператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б він не зробив, усе буде законно, бо сам він і є закон.