Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— А Вейдер і компанія, — з усмішкою додав Олег, — пошилися в дурні.

— Істинна правда. Тепер цей наднадійний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобів нейтралізації стазис-поля у своєму розпорядженні не мають, а отже, не вміють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щілинка, крізь яку вони можуть прослизнути… О, чорт! Я ідіот! Рашель, не роби нічого, не заважай мені. Я зараз.

Відкинувшись на спинку крісла, Валько заплющив очі й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повідомлення:

„Активація нуль-порталу…“

Пройшло секунд двадцять. Нарешті:

„Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс…“

Через дві хвилини Валько розплющив очі й подивився на мене. У його погляді виразно відчувалося полегшення.

— Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летів на тому кораблі?

— І хто ж?

— Наші добрі знайомі, Корейко й Кисельов. Аня, кмітлива дівчина, відразу збагнула, в чому річ, і вчасно телепортувалася на станцію. Сашко трохи спізнився — надіслав запит, а відповіді отримати вже не встиг і разом з кораблем потрапив у стазис.

— А що Аня?

— Центральний комп’ютер упізнав її, та оскільки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестові запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралізувати її. — Валько трохи істерично розсміявся. — Щось останнім часом їй дуже не щастить з паралізаторами.

Після півторагодинного спілкування по нуль-зв’язку з центральним комп’ютером станції Валько визнав свою часткову поразку.

— Не вдається цілком підпорядкувати його, — скрушно повідомив він. — Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсім ні. З паролем він визнає мене своїм господарем і слухається моїх наказів. Але в ядро системи закладено масу інструкцій і алгоритмів, які мій імплант не розуміє. Тут, на кораблі, вони чітко дотримуються наших стандартів, але станційний комп’ютер не повністю їм відповідає. Щоб розібратися в усьому, потрібно багато часу.

— Отже, ми поки не можемо висадитися на станцію? — запитала я.

— Загалом можемо. Але обережно.

— Звучить не надто обнадійливо. Тоді краще не ризикувати.

— Та ні, ти неправильно зрозуміла. Жодного ризику. Просто… можуть бути сюрпризи.

— От-т, — кивнула я. — Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємні. — Я задумалася. — Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станції… Це ж безпечно?

— Цілком. Корабель для станції свій.

— От і гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт і заберемо звідти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут і будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.

— Щоб забрати Аню, не треба нікуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось і заберемо.

— Чудово, — сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зі станцією. — Сподіваюся, ти подбав про те, щоб така історія не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.

— Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати інформацію про колишніх господарів станції. Тепер комп’ютер вважатиме їх сторонніми й не дозволить телепортуватися.

— А як щодо планети? Там теж повинні бути нуль-портали.

— Так, є. Але всі трансляції здійснюються через станційний портал. Отож не переймайся — шлях для Аниних товаришів відрізаний. До речі, їхнє нове пришестя очікується не скоро.

— Чому ти такий упевнений?

— Бо вони чекатимуть на повернення Ані з Сашком. А я тут запитав станційний комп’ютер, і виявилося, що він добре поінформований про релятивістські ефекти при проходженні каналів. Хейна рухається… Між іншим, я дізнався, що означає слово „хейна“. З мови тієї стародавньої цивілізації воно перекладається як „зоря“.

— Дуже корисна інформація, дякуємо, — кивнула я. — Але ти хотів щось сказати про релятивістські ефекти.

— Відносно нашої Ґалактики Хейна рухається зі швидкістю, що дорівнює майже половині від світлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гіперпереходу збільшується. Насправді ми провели в затяжному стрибку не вісімнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть іще як мінімум три дні, а може, й усі чотири. І лише потім надішлють наступний корабель — якщо взагалі надішлють. Судячи з даних станційного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна — дев’ятнадцять хлопців і стільки ж дівчат, усі приблизно нашого віку. Тому вони нікого не залишили охороняти свою головну базу — у них кожна людина на рахунку.