Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— Вейдер, сучий син! — вражено мовив Олег. — Точно він!

У ході подальших пошуків ми переконалися, що відомий свого часу астробіолоґ Гелена Новакова у молодості була точною копією Ані Корейко, а ще знайшли двійника Борі Компактова — ним виявився професор Новосибірського університету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова і Юри Ворушинського, то їхніх двійників не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членів команди корабля, чиї фото (крім капітана Отто Кляйна) в енциклопедії не розмістили.

— Клонування, — констатував Валько. — Ці люди клонували себе. Єдино прийнятний спосіб продовження роду для такої нечисленної ґрупи — природне розмноження призвело б до ґенетичного виродження в наступних поколіннях. Тим паче що серед них було мало жінок, особливо в репродуктивному віці. А Кисельов і Ворушинський, очевидно, клони когось з екіпажу або клони вже дітей клонів.

— Але навіщо? — розгублено запитала я. — Навіщо це знадобилося?

— Відповідь ми знайдемо або на станції, або на планеті. Хоча… Власне, можна пошукати й тут. Вірніше, там. — І він указав на зависле перед нами громаддя „Експлорера-13“.

Наші спроби зв’язатися з кораблем ні до чого не призвели. Він уперто мовчав, як розвідник на допиті. Певно, за минулі сторіччя його бортові системи, включно зі зв’язком, зламалися. Тоді ще не вміли будувати кораблі на віки.

— А якщо послати туди „крота“? — запропонував Олег.

„Кротами“ називали невеликих роботів, які вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблів. Як правило, їх використовували для попереднього огляду підбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.

— Гм, непогана ідея. Але спершу дещо перевіримо.

Задіявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надріз у носовій частині корпусу корабля. Ніякої реакції — захисні системи „Експлорера“ не працювали.

— Обшивка пробита наскрізь, — доповів Валько, звірившись з показами приладів зовнішнього спостереження. — Проте слідів витоку повітря не знайдено. Корабель розгерметизований. Він мертвий, Рашель. Мертвісінький. Можна надсилати „крота“.

Керований Вальком „кріт“ рухався порожнім коридором корабля, а промінь його мініатюрного, але потужного прожектора вихоплював із темноти голі металеві стіни зі спеціальними скобами й поручнями, призначеними для пересування в невагомості.

На початку XXIII століття люди ще не вміли створювати штучну ґравітацію, тому яруси на „Експлорері“ були розташовані не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблів, а впоперек, щоб при запущеному двигуні підлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорієнтувала нас, уже двічі „кріт“ опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину приміщень корабля й переконалися, що він буквально випатраний зсередини — з нього забрали все, що тільки могли забрати, й залишили хіба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, із сентиментів. Хоча, можливо, і з чисто практичних міркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потім, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планеті, що обходилося дешевше.

— Боюся, нічого ми тут не знайдемо, — видав песимістичний проґноз Олег. — Вони явно вигребли всю електроніку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю ідею з „кротом“. Ми тільки час марнуємо.

— Не марнуємо, — заперечив Валько. — Сподіваюся, дещо таки залишилося.

— І що ж?

— Зараз подивимось.

„Кріт“ нарешті дістався до головної рубки керування. Її двері були відчинені, тож не довелося пропалювати в них лазером отвір. Відповідно до Олегового проґнозу приміщення було абсолютно порожнім, не залишилося навіть стійок, до яких кріпилися пульти.

Проте Валько нітрохи не засмутився й спрямував „крота“ до лівої від входу стіни.

— Ага! — докумекала я. — Зрозуміло.

— Що зрозуміло? — запитав Олег.

— „Чорні скрині“. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звідти виколупувати. А в XXIII сторіччі, якщо не помиляюся, вже існували кристалічні модулі пам’яті.

— Не помиляєшся, — підтвердив Валько. — Доступ до даних досить повільний, зате вони можуть зберігатися вічно без жодного енерґетичного підживлення, не те що на орґанічних носіях.

Незабаром „кріт“ знайшов жмуток обривків оптоволоконного кабелю, що стирчали зі стіни, і став перебирати окремі жили в пошуках потрібної.

— Так, ось він. Я не знаю, чи існувало в ті часи правило скидати в „чорні ящики“ записи судового журналу, але… Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.