Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— А ти не з’ясував, що сталося з іншими?

— На жаль, жодної конкретної інформації. Просто чотири роки тому списки доступу до всіх систем було змінено, точніше скорочено, — з трьох сотень людей до тридцяти восьми. І більше нічого. Але суть подій зрозуміла: ґрупа клонів-підлітків учинили заколот і встановили контроль над системою Хейни.

— А потім вирішили захопити владу на Новоросії, — додав Олег. — І схоже, їм це вдалося…

Стиковка зі станцією пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманській рубці, щоб він нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт ґравіплатформу з паралізованою Анею Корейко. На ній була така ж синя форма, як на мені, тільки із зірками в петлицях.

— Контр-адмірал ВКФ Новоросії, — проказав Олег без тіні іронії. — І все це цілком серйозно. Флот справді існує, і тепер ми знаємо, звідки він узявся. А я, сам того не підозрюючи, служив у ньому на посаді командира крила й мав звання капітана другого ранґу. Вейдерова віртуальність не була грою — ми тренувалися керувати справжніми кораблями.

— Боюся, твоє ім’я вже викреслено зі списків особового складу, — зазначила я. — Шкодуєш, що так сталося?

— Я б покривив душею, якби сказав, що ні. Але я ні в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технолоґії стародавньої цивілізації не можуть бути монополією жменьки обраних, вони мають належати всім людям. Якби Вейдер і його соратники відразу вступили в контакт з керівництвом Співдружності, то Новоросія й інші людські планети були б уже вільні.

— Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?

— Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи він був беззаперечно правий. Але зараз ситуація змінилася. — Олег на секунду замислився. — Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодіють Терра-Ґаллія і Земля. Доступ до неї повинні мати всі людські планети, без їхнього поділу на сильних і слабких.

— Ну, щодо цього не переживай, — відповіла я. — Як ти думаєш, хто тут справжній господар становища?

— Звісно, Валько.

— Ото ж бо. А він не ґаллієць і не землянин, він — славонець. Тож про це не турбуйся.

Ми вирішили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в одній із житлових кают у кормовій частині третього ярусу.

— Нехай поспить, — сказала я, коли ми йшли назад по коридору. — А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марі. Напевно, там, де й своїх старших товаришів.

Несподівано Олег зупинився.

— Не думаю, що твій батько з ними. Здається, я все зрозумів.

— Що зрозумів?

Відповісти він не встиг, оскільки з найближчого інтеркому пролунав Вальковий голос:

— Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.

— У чому річ? — запитала я.

— Маленька необережність. Я тут продовжував спілкуватися зі станційним комп’ютером і випадково віддав йому команду перекрити подачу енерґії до двох із трьох стазис-кластерів… Ну, я маю на увазі ті сферичні згустки стазис-поля. І тепер не знаю, що робити, — відновлювати дію поля чи ні.

— От халепа! — вигукнула я й побігла нагору сходами. — Там же можуть бути кораблі чужинців.

— Не думаю, — заперечив Олег, що припустив слідом. — Якщо я правильно здогадався, то ніяких чужинців немає.

Коли ми увірвалися в рубку, Валько вказав на екран бічного огляду. Тепер там виднілася лише одна біляста куля, а на місці двох інших висіли у просторі два великі металеві циліндри зі стикувальними гніздами на торцях. За своєю конструкцією вони нагадували аварійні рятувальні капсули з великих пасажирських кораблів.

— Здається, ці штуковини не становлять для нас загрози, — сказав Валько. — Тому я взяв на себе сміливість не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.

— Усе ясно, — мовила я, відчуваючи, як у мені закипає гнів. — Ніякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свідомо. За моєї відсутності вирішив подивитися, що там. Так?

Валько із вдаваним каяттям кивнув.

— Винен, командире. Я заслуговую на покарання.

— Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анінайменшого уявлення про дисципліну.

— Хай так. Зате я позбавив нас довгих і безплідних дискусій, відкривати стазис-кластери чи ні. Все одно ми вирішили б їх відкрити.

Олег розчаровано зітхнув.

— А я думав, що першим здогадався…

Я запитливо глянула на нього.

— Про що?

— Про те, що в системі Хейни не було випадкових відвідувачів. Руку дам на відсіч, що в одній із цих капсул перебувають члени команди „Експлорера“, а в іншій — старші товариші Вейдера, Ані й усієї їхньої компанії.