Радий Радутный - Люди та зорi

Юр розвернувся й рушив до виходу.

- Мўж ўншим, пане Хелл!

Вўн рўзко оглянувся.

- Ви чудово поводитесь з комп'ютером. Дякую за те, що змусили нас звернути увагу на вдосконалення системи захисту. Але не раджу бўльше туди заглядати. Домовились?

Чоловўк посмўхнувся.

Хелл плюнув й мовчки вийшов з примўщення.

Есбўст миттю стер посмўшку з обличчя, перекинув ногою обгорўлий труп й зненацька дав довгу чергу просто в обличчя покўйного.

- Падлюка! - вигукнув вўн пўсля того, як замўсть чергового пострўлу почулось сухе клацання. - Через тебе й тво? ўдўотськў гўпотези ми мало його не втратили!

Не втримавшись, вўн знову злўсно копнув ногою тўло.

- Заспокойся! - зненацька ожив десь хитро прихований динамўк. Жўночий голос здавався водночас нўжним ў владним. - Облиш це падло. _Й_о_г_о_ ми ще не втратили. Залишилось приблизно три-чотири пострўли. Йди до комп'ютеру, помўркуїм, як ?х доцўльнўше використати.

- Зараз ўду, - буркнув чоловўк й неквапно рушив до виходу.

- До речў, та калюжа бетону досить ўнтенсивно випромўнюї!

Чоловўк здригнувся й вискочив з кўмнати.

З динамўка почувся короткий сухий смўшок.

Перше, що зробив Хелл, повернувшись, нарештў, до будинку - це взяв Селену на руки, посадив собў на колўна, сховав голову в не? на грудях й довго-довго мовчав.

Збентежена дўвчина спробувала щось випитати, але Юр не дуже ввўчливо попросив ?? "не пхати свого чарўвного носика в не дуже чистў справи". Селена, не знаючи, що й робити, запропонувала влаштувати невелику прогулянку до лўсового озера. Хелл, з прихованою вўдразою поглянувши на будинок, погодився.

Вўн знову сам сўв за важелў катеру, але пўсля п'яти хвилин шаленого, карколомного польоту - Хелл гнав машину, наче винищувач, - Селена не витримала, сказала, що не бачить серйозних причин кўнчати самогубством, та й катеру шкода, й забрала керування. Хелл посмўхнувся, але не промовив на те нў слова.

Вони зупинились на невеликўй галявинў, оточенўй кущами вперемўшку з очеретом. Юр так само мовчки вискочив з машини й прислухався. Було тихо, лише ледь чутно шелестўв очерет.

Й пахло металом.

Селена, йдучи поряд, почала щось розповўдати про те, як генетики, по крихтам збираючи матерўал - тобто залишки мертвих ўстот - змогли вўдновити, практично створити наново багато дрўбних звўрўв - ондатр, зайцўв...

- А великих? - перебив ?? Хелл.

- От до того ж я й веду. Сам знаїш, пўсля вўйни звўрини всяко? вцўлўло звосўм мало, от... Ой!

Вона вўдсахнулась. Просто попереду, за пару крокўв, з поваленого торўшнього очерету вигулькнула чорна пласка голўвка. Велика гадюка, вилискуючи довгим м'язистим тўлом, блискавично скрутилась тарўлкою, готова в будь-який момент кинутись на людей.

Хелл мовчки смикнув дўвчину назад.

- Зачекай, - Селена м'яко вўдсторонилась. - Зараз я тобў дещо покажу. Тобто спробую показати.

Вона присўла. Гадюка погрозливо зашипўла, але не зрушила з мўсця.

Й тодў Хелл побачив картину, уявити яко? не змўг би нўколи. Селена тихо засвистўла й повўльно-повўльно простягла руку вперед. Змўя - не ўнакше, як здивувавшись такому нахабству - не ворухнулась. Дўвчина, насвистуючи якусь невловиму знайому, близьку й рўдну мелодўю, трохи наблизила руку. Роздвоїний язичок обережно доторкнувся до нўжних пальцўв Хелл аж здригнувся. Але нўчого не сталось. Селена прибрала руку й свиснула трохи ўнакше - коротко й рўшуче, наче наказуючи. Гадюка опустила голову й зникла помўж очеретом.

- Ну як? - з трўумфуючим виглядом запитала дўвчина.

- Це просто неймовўрно... - прошепотўв Юр. - Як це тобў вдалося? Розкажи!

Селена засмўялась.

- Який би був з мене еколог, якби я не змогла гадючку заспоко?ти!

- Але як?

- Розумўїш, головне - думати, що ти ?й не ворог. Той свист скорўш менў допомагаї, анўж ?й. Ти помўтив, мелодўя здаїться знайомою, чи не так?

- Так, начебто чув колись давно. В дитинствў.

- Ти не мўг ?? чути. Вона розроблена не бўльш як чотири роки тому. Особливўсть ?? в тому, що вона видаїться знайомою, близько, заспокўйливою - для людини. А змўя ?? взагалў не чуї, вона ж глуха... Ой, а он ще одна!

На вўльному вўд очерету горбочку нўби застигла смужка полўм'я. Невеличка змўйка яскраво-рудого кольору не рухалась.

- Це вже серйознўше, - тихо сказала дўвчина. - Мўдянка. Й отрута сильнўша, й характер паскудний.

Якусь мить вона вагалась, потўм рўшуче ступила вперед. Мўдярка зашипўла. Не вўрилось, що ця яскрава й маленька, наче ўграшка, змўйка, являла бўльшу небезпеку, нўж похмура чорна гадюка.