Радий Радутный - Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

Вони йшли, перепочивали на холоднўй мокрўй пўдлозў, вставали й рушали далў, ў все сильнўшще давався взнаки голод, й все бўльше спиралась на руку Юрўй дўвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тўкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвўдникўв - ну як, ви ще не здохли? Ще вас ўсти не можна? Ну, нўчого, не турбуйтесь, ми зачекаем! - ўхнўй подорожў настав край.

Тупик.

Юрўй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом - а втўм, що тут було не слизьке й не гидке? - стўну.

- Кўнець... - прошепотўв вўн раптом пошерхлими губами. - Край.

- Що? - не зрозумўла дўвчина. - Що ти маеш на увазў?

Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вўдповўдь.

- А!.. - з якимось полегшенням зўтхнула вона. - Ясно.

- От ў все, - знову сказав Юрўй. - От ў все...

- Хай йому чорт! - додав вўн по паузў. - Не було нўякого сенсу пхатись аж до кўнця. Могли б спокўйно посидўти там, бўля завалу.

- Навряд чи, - вўдгукнулась дўвчина. - Тодў б тобў муляло те, що ти не спробував врятуватись, хўба не так?

- Справдў! - коротко засмўявся Юрўй. - Ў то буо б гўрше. А ти молодець - помўтила це навўть у такўй темрявў.

Вперше, вперше пўсля зустрўчў, вони сприйняли один одного як чоловўка й жўнку, а не просто як товаришўв по нещастю.

- Розкажи про себе, - попросив Юрўй. - Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?

- Ну, не знаю, - трохи кокетливо засоромилась дўвчина. - Про це тобў краще судити. В мене бўляве волосся, зеленў очў й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсўм непомўтно. Ти ж не помўтив, правда?

Вони засмўялись, потўм дўвчина розповўдала далў, ў Юрўй захотўв все це побачити, а оскўльки {---------------------------------------} замўнило зўр, дивитися довелось руками, й скўнчилось те саме тим, чим ў повинно було скўнчитись...

Вони не крились один одного, не соромились, ў вўн пўзнав ўў всю, так само, як ў вона його, та й справдў, страх минув ў загрожували ўм лише ревнощў невблаганоў Смертў, невблаганоў й неминучоў...

А коли все скўнчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелў, Юрўй встав ў потягнувся, пўднявши догори руки.

Й спочатку навўть не зрозумўв, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепўння.

А зрозумўв лише тодў, коли шкўрою обличчя вўдчув подих протягу.

Тунель не кўнчався тупиком. Вўн мав вихўд. Вихўд вгору.

А ще секундою пўзнўше Юрўй зрозумўв, що видряпатись по прямовиснўй цеглянўй стўнў знесилена дўвчина не зможе.

- Де вона? - запитав Юрўй. - Ўў знайшли?

- Кого? - не зрозумўв лўкар.

- Ну... ўў. Ту дўвчину.

- А! - посмўхнувся лўкар. - За неў не хвилюйся.

- Що це означае? Ўў знайшли, чи нў?

- Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповўдай далў...

- Я повернусь, - сказав вўн дўвчинў. - Я повернусь й приведу людей.

- Так, звичайно... - тихо промовила та.

- Ти не вўриш?

- Вўрю... - ще тихўше сказала вона.

- Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!

- Прощай... - ледь чутно прошелестўло у вўдповўдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсўм.

Стўна насмўхалась над ним, ламала нўгтў й пальцў, кришилась пўд ногами, обдираючи одяг ў шкўру й двўчў струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотў кўлькох метрўв Юрўй спиною вўдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стўни самим собою. Ще через пўвгодин - чи двў години? - колодязьь рўзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем ў Юрўй довго вўдпочивав, безсило впавши на похилу пўдлогу.

- Егей! - гукнув вўн назад, вниз.

Ў не почув вўдповўдў.

Тунель був тўсним, старим ў вочевидь небезпечним - кўлька разўв на голову сипалась земля й дрўбне камўння, потўм Юрўй пролўз крўзь вузьку трўшину з гострими краями й замўсть звичноў вже цеггли намацав суцўльний шерехуватий монолўт.

- Бетон... - прошепотўв вўн. - Невже бетон?..

Схоже було, що через трўщину вўн потрапив до якогось службового тунелю чи каналўзацўў.

Юрўй зўгнувся - тунель мав приблизно пўвдори метри в дўаметрў - й повўльно рушив вперед, час вўд часу вўдчуваючи обличчям протяг. Потўм вўйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморўд здався йому найсолодшим в свўтў.

Ще через деякий час Юрўй вўдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи - нормальнў металевў сходи, а не вбитў у стўну скоби! - пўднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний пролўт й площадку, вийшов з шахти, перелўз металевий паркан й безсило впав не мокру вўд роси траву.

Над головою слўпуче палали зорў, було сўвтло, як в операцўйнўй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.