Игорь Росоховатский - Джерела (на украинском языке)

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.

Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, менi зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось вiдновляться припадки. Чи повiрите, я зрадiв! Промайнула надiя, що разом з ними повернуться колишнi видiння i моє вмiння. Проте невдовзi я збагнув, що мене гнiтить просто нестача кисню. Варто було вiдчини вiкно - i дихати стало легше, млосний стан минув. А вiдчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, нi, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту iстину - зовнiшнiй свiт поєднується з внутрiшнiм свiтом людини через призми, i у кожного вони свої, своєрiднi. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тiльки осмислювати її, але й робити самобутнiшою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламанi лiнiї, свою сумiш вiдтiнкiв, змiненi, нiби у кiмнатi смiху, новi сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рiдкими бровами, невисоким чолом i тонкими недобрими губами. Це було вiдповiдальне замовлення. Але я старався не тiльки ради замовлення. Менi розповiли про науковi працi цiєї людини в галузi хвильової оптики. Вiн розробив теорiю, згiдно з якою органiзми обмiнюються бiохвилями. Ця людина була не тiльки визнаним авторитетом у своїй галузi науки, але й видатним фiлософом. Вiн втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотiв написати його якомога зримiше i символiчнiше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фiльм про цю людину, познайомився з його громадською дiяльнiстю, довiдався про те, що в молодостi вiн служив у прикордонних вiйськах, був зразковим солдатом. Я саджав його i так, i сяк: то, щоб свiтло падало на лоба, то - на очi. Iнодi менi здавалося, що й позу знайдено, i вираз схоплено. Але на полотнi з'являлася байдужа фотографiя. Були тi самi очi i брови, тi ж губи, кожна зморшка була виписана, всi пропорцiї витриманi, всi вiдтiнки переданi. А в цiлому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафiксувавши на плiвцi лиш те, що принесли в даний момент променi свiтла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, - обличчя не оживало, як не оживає в колбi сам собою повний набiр амiнокислот, з яких складається жива клiтина.

Вiн i я втомилися до знемоги. I якось, коли вiн нечутно пiшов, я заснув у своїй майстернi i побачив його увi снi. Вiн кричав: "Доки можна знущатися надi мною?!" - гнiв спотворив обличчя вченого до неспiзнання, i все-таки це був вiн.

Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескiз. Змiстив тiнь на нижню частину обличчя, i темнi губи почали нетерпляче i владно рухатись. Змiнив пропорцiї - i величезний лоб виплив з напiвiмли, мов бiлий корабель, i зморшки на ньому стали письменами, якi розповiдали про задуми; а глибоко посадженi очi - зовсiм не так, як у справжнього - "дивилися в себе", i з'явився його живий погляд.

XII

Слiдчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусiда художника дома не було, сказали, що вiн у вiдрядженнi. Тепер у вiдповiдь на дзвiнок у дверi зразу почулися поквапливi кроки i немолодий скрипливий голос:

- Iду, iду, поспiшаю...

Клацнув замок - i Трофиновський побачив перед собою чоловiка рокiв п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловiка було набрякле обличчя з густими, схожими на щiтки бровами. Вiн здивовано втупився в слiдчого, - напевне, чекав на когось iншого, - брови-щiтки пiдстрибнули на невисокого рiвного лоба.