Володимир Обручов - Плутонія

— Цікаво, що буде завтра? — закінчив він. — Тепер щодня можна чекати якихось фактів, на перший погляд незрозумілих, але які складаються в загальний ланцюг причин і наслідків, коли в них розберешся.

Другого дня йшла далі та ж снігова рівнина, але вже не так підіймалася вгору; вітер, як і раніше, дув з півдня, низькі хмари клубочились і слалися майже по поверхні землі, заступаючи далечінь. До полудня підйом рівнини став зовсім непомітний, а надвечір він перейшов на спуск, — собаки побігли швидше, і лижники ледве встигали за ними. Температура трималася трохи нижче нуля, і шлях був легкий. Раптом Боровий, що йшов як завжди попереду, замахав руками і закричав:

— Стійте, зачекайте! Я боюся, що ми збилися з шляху!

Всі підбігли до нього. Він тримав у руках компас і пильно дивився на нього.

— В чому справа? — запитав Каштанов.

— Ми йдемо не на північ, а на південь, назад до льодового пояса. Дивіться, північний кінець стрілки показує не вперед у напрямі нашого шляху, а назад.

— Коли ж ви помітили це?

— Щойно. Адже відтоді, як компас почав пустувати, я перестав вірити йому, і вів караван за вітром, який увесь час уперто дме з півдня. Але мене тепер збентежив новий похил рівнини, бо з воронки ми не могли ще вибратися. Я вийняв компас і побачив, що він перестав пустувати і показує напрям шляху на південь, а не на північ.

— Але вітер дме, як і раніше, нам у спину!

— Він міг змінитися протягом ночі.

— Ні, — сказав Макшеєв, — вітер не змінився. Ми весь час ставимо юрту дверима за вітром, тобто на північ, щоб не завівало. Сьогодні вранці, я пам’ятаю це добре, юрта стояла ще за вітром.

— Значить, він змінювався поступово протягом сьогоднішнього дня, ми описали півколо і пішли назад.

— Або ж компас якимось чином перемагнітився!

— Хоч би визирнуло сонце та показались зірки, щоб перевірити, куди ми йдемо, — бідкався Боровий.

— В усякому разі треба зупинитися на ночівлю і перевірити з компасом у руках кілька кілометрів нашого шляху, що його ясно видно з слідів на снігу, — сказав Каштанов. — Якщо ми кружляли, — це виявиться швидко.

Поставили юрту; Макшеєв і Громеко побігли по слідах назад. Боровий скип’ятив гіпсотермометр, який показав майже те саме, що й напередодні. Невеликий підйом протягом першої половини дня, очевидно, був зрівноважений спадом протягом другої половини. Через дві години наші слідопити повернулися. Вони перевірили десять кілометрів шляху, що йшов увесь час прямою лінією за напрямом вітру. Тому вирішили, що останньому можна більше вірити, ніж компасові, і що треба йти і далі за вітром.

І цього разу нічної темряви так і не настало; тьмяне світло під покривом хмар не змінилося.

Наступного дня похил місцевості вниз став більш помітний. Температура піднялася трохи вище нуля, сніг розмокав, і шлях, незважаючи на спуск, став важчий. Після полудня з’явилися калюжки і невеликі струмки, які звивалися між нерівностями і, нарешті, зникали в забитих снігом розколинах. Для ночівлі довелося вибрати підвищений майданчик і окопати юрту рівчачками, щоб відвести воду танучого снігу.

Встановлюючи гіпсотермометр, Боровий був певний, що він покаже ще більше число градусів, ніж напередодні, бо цілий день тривав спуск на дно загадкової западини. Але термометр показав 126°, і від’ємна висота місцевості, незважаючи на спуск, не збільшилась, а зменшилась на п’ятсот сімдесят метрів. Метеоролог, зовсім розгубившись, вибухнув нервовим сміхом.

— Новий сюрприз, нове непорозуміння! Сьогодні вранці ми вирішили не вірити компасам, тепер доводиться поставити під сумнів і гіпсотермометр!

Знову всі мандрівники зібралися навколо приладу, що пустував, перевіряли його покази; кип’ятили воду ще й ще раз, але результат діставали той самий. Незважаючи на очевидний спуск, в якому сумнівів не могло бути, бо струмочки текли в тому ж напрямі, тиск повітря не збільшувався, а зменшувався, в той час як у минулі дні, навпаки, при підйомі тиск не зменшувався, а збільшувався. Здавалося, що закони фізичних явищ, вироблені поколіннями вчених на підставі спостережень на земній поверхні, тут, у цій западині полярного материка, були непридатні або набули зовсім іншого значення. Нез’ясованих явищ більшало.

Всі були зацікавлені й схвильовані, але зрозуміти, пояснити ніхто не міг. Залишалось тільки сподіватися, що найближче майбутнє дасть ключ до роз’яснення загадки.

— Але що за снігова пустиня! — зазначив Папочкін. — Після зустрічі з мускусними биками на перевалі через хребет можна було сподіватися, що наступні дні дадуть мені і Михайлові Гнатовичу яку-небудь наукову здобич. Проте з того часу ми йдемо трохи не дванадцять днів, пройшли більш як двісті п’ятдесят кілометрів… і зовсім нічогісінько, крім снігу й льоду.