Володимир Обручов - Плутонія

— Ну, що ж далі? — запитав Громеко, коли останні втікачі зникли в кущах. — Чекати ще нападу, чи вони більше не насміляться?

— Я думаю, з них вистачить, — сказав Іголкін. — На всякий випадок зайдемо в юрту, щоб стріла якого-небудь шаленого дівчиська не влучила в нас.

Обережність ця була зайвою. Жінки, виючи, відходили чимраз далі, і незабаром все стихло. Собаки перестали гавкати, кинулися до підбитої дівчини і жадібно лизали теплу кров, яка лилася в рани. Іголкін, а слідом за ним і інші, побігли туди ж, щоб відігнати здичавілих собак.

Оглянувши дівчину, мандрівники побачили, що рана тільки одна на правому стегні, але кров ллється дуже.

— Дивно, дрібний дріб не міг заподіяти такої рани, — зауважив Папочкін.

— Хтось із нас помилково вистрелив із ствола, зарядженого кулею.

— Це я цілився в неї! — сказав Каштанов.

— Бідолашна жива, — сказав Громеко, оглянувши дівчину, — вона тільки знепритомніла від переляку й болю. Куля пройшла крізь м’яку частину ноги, не зачепивши кістки, але дуже розірвала їй мускули.

— Що ж ми робитимемо з нею? Адже всі інші втекли.

— Доведеться взяти її з собою, як полоненицю, а коли одужає, відпустимо на волю.

— Відпускати! — обурився Папочкін. — Ні в якому разі! Ми її доставимо на «Полярну зорю» як прекрасний екземпляр первісної людини, близької до мавпи. Який це буде скарб для антропологів!

Громеко сходив до юрти по перев’язочний матеріал, спинив кров і забинтував рану. Під час цієї операції дівчина розплющила очі і, побачивши себе оточеною чарівниками, вся затремтіла від страху.

Вона була невисока на зріст, але струнка, ще не мала ні масивних форм, ні міцної мускулатури, як дорослі жінки. Тіло її ззаду було вкрите коротким, але досить густим чорним волоссям. На обличчі, долонях і підошвах волосся не було. Голова була вкрита недовгим, злегка хвилястим волоссям. Форма ступні була ніби проміжною між людською і мавпячою, з дуже розвиненими пальцями; великий палець далеко відступав від решти.

Розглянувши обличчя дівчини, Боровий вигукнув:

— Адже це Кату, моя приятелька!

— Хіба ви розрізняли їх одну від одної? — запитав Каштанов. — Скільки я міг помітити, вони всі схожі одна на одну.

— Це тільки на перший погляд, а коли придивитися, то різниця є, і ми багатьох знали на ім’я, особливо підлітків і дітей. Кату мені часто приносила м’ясо, корінці і взагалі ласі, на її думку, шматочки, виявляючи цим свою прихильність.

— Тим-то вона й насмілилася пустити стрілу в одного з викрадачів її милого! — засміявся Макшеєв.

— Атож, на чотири сантиметри лівіше — і я залишився б без ока, — промовив Каштанов.

Перев’язавши рану, Кату хотіли перенести до юрти, але вона почала вириватися з рук і голосити, викрикуючи щось. Іголкін розібрав, що вона просить, щоб її залишили померти на місці, а не несли в намет і там не з’їли.

— Чому з’їли? — здивувався Громеко. — Хіба вони людоїди?

— Так, забитих або тяжко поранених на полюванні чи в бійці вони спокійнісінько з’їдають.

— Так ви її заспокойте, скажіть, що ми її не з’їмо, а покладемо в наметі спати. А коли вона одужає, пустимо до своїх.

Матрос ледве переконав її, а Боровий взяв її руку, після чого вона заспокоїлась і дала перенести себе. В юрті її поклали на постіль, де вона швидко заснула, не випускаючи руку Борового.

Тому що призначений на ночівлю час уже минув, стали збиратися в дорогу; розпалили вогнище, поставили чайники, почали снідати. Іголкін, який виходив з юрти набивати чайник снігом, помітив, що на краю лісу бродять ще собаки, які, очевидно, прибігли з людьми і відстали тепер від них. Можливо, що вигляд юрти нагадав їм про ту смачну юколу, якою їх колись годували, і вони почали пригадувати своїх колишніх господарів. На посвист матроса зібралося ще дванадцять собак. Отже, з Генералом та тими п’ятьма першими, що приєдналися до мандрівників, можна було так-сяк запрягти всі три нарти.

— Чим же ми годуватимемо їх? — запитав Іголкін. — Адже утримати їх біля юрти і приручити можна тільки годівлею.

— Ми взяли харчів на місяць, — сказав Громеко. — Днів через сім-вісім дістанемося до горба. Отже, є запас шинки, з якого можна давати їм.

— Багато давати не треба! — додав Боровой. — Вони побіжать упорожні слідом за нами, сподіваючись на обід і вечерю.

Собакам після сніданку дали обрізки, кістки і по шматку м’яса, а потім почали укладатися. На одну нарту з повстю і жердинами юрти поклали Кату, а на другу — всі речі. По снігу можна було вже пересуватися на лижах, а тому, хоч вантаж і збільшився, йшли швидше, ніж напередодні. Коли валка рушила і Кату побачила, що її везуть не в ту сторону, де було стійбище її орди, а в протилежну, вона скрикнула, зіскочила з нарти і кинулася бігти, але, зробивши кілька кроків, упала. Коли її оточили і хотіли покласти на нарту, вона почала пручатися, билася кулаками і намагалася вкусити.