Володимир Владко: Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах, по всіх містах і містечках люди чекали на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі на хвилю Московської станції. Люди, що проходили вулицями, шукали найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й послухати.

Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися у велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли цей потік внесе людину до гігантського Палацу Рад, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої у світі головної зали і залишить його там. Проте для цього треба було бути в столиці великого Радянського Союзу, у славній Москві, де височів Палац, увінчаний велетенською сталевою постаттю Леніна.

Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулись на години. Вже не було жодного вільного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів крісел. Незвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловік, така тиша, яка панувала і біля кожного приймача, настроєного на Москву.

І ось минули останні секунди. Хвилинна стрілка накрила годинникову. Обидві разом вони вказали на цифру «12». І вся зала, весь радянський народ, усе людство, що чекало біля приймачів, біля репродукторів, — почули ще один різкий звук дзвоника. Останній сигнал!

За ним пролунали дванадцять гучних і протяжних ударів годинника. І поки було чути ці удари, засяяли екрани телевізорів, чіткими і ясними рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння атмосферної електрики, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…

— Збори всесоюзного товариства міжпланетних сполучень оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.

Буря оплесків розірвала тишу. Люди в залі, люди по містах і містечках, люди, яким досі секунди здавалися нестерпно довгими, забули про час, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.

І в цій бурі потонули всі інші звуки, і люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшла людина, як вона спинилася й уклонилась.

Майже водночас із різних боків спалахнуло біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует людини. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був ніби в якоїсь напівпрозорої речовини, придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули в далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світовий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожний бачив знайомі риси обличчя академіка Миколи Петровича Риндіна, збільшені до гігантських розмірів. Ось характерна шапка його волосся, ось енергійні, навислі брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі!

Але ось академік Риндін спокійно підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю й зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік сперся зручніше на край трибуни.

— Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше — я мушу коротко й стисло? розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена тривогою пауза примусила всіх здригнутися. Невідомі небезпеки й труднощі чекають відважних радянських мандрівників у незнаних просторах космосу; а що чекає на них на далекій сріблястій планеті Венері?..

— Для чого ми покидаємо завтра нашу Землю, навіщо надсилає, нас Батьківщина у безмежні простори всесвіту? Відповідь дуже коротка, всього два слова: корозія і енергія! Спочатку про перше, — про корозію. Що таке корозія? Як ви знаєте, корозією називається руйнування металів під різними фізично-хімічними впливами. Іржа на залізі, зелений оксид на міді — все це корозія. Це великий злодій, що краде у нас неймовірну кількість металів. Людство щороку втрачає від корозії близько 30 мільйонів тонн різних металів… Тільки уявіть собі цю велетенську кількість втрачених металів: щороку з світового господарства зникає близько 30 мільйонів тонн металів! Ми боремося з корозією, ми винаходимо різні стійкі сплави металів, — з нікелем, з хромом тощо. Але цього мало. Злодій однаково краде метал: він підстерігає нас усюди. І ми хочемо остаточно перемогти його. Як?