Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Весь радянський народ надсилає нас у цю відповідальну подорож, — підкреслено значуще зауважив Гуро. — Радянський народ довірив нам велике й складне завдання. І мені здається, з цього приводу не зітхати треба, а радіти, дорогий мій! Більше того, на мою думку, розумнішим було б думати не про розлуку, не про прощання, а про майбутнє повернення з перемогою, з блискучими наслідками. Отак я думаю, хоча певен, що такі думки дещо не відповідають вашому лірично-поетичному настроєві…

Здавалося, Сокіл не чув мисливця. Він захоплено роздивлявся навколо. Зрештою, він поглянув на Гуро майже з жалем:

— Ні, Борисе, ви суха людина! Немає в вас ліричності! Інакше б ви не проголошували тут отакі холодні фрази, а були б захоплені, як і я, красою рідної землі… яку ми надовго залишаємо…

Сокіл навіть глибоко зітхнув. Але Гуро тільки посміхнувся:

— А я сподіваюся ще завтра й позавтра спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, — відповів він іронічно. — Чи ви забули про це, дорогий мій? Скажіть, хіба скло у вікнах нашої ракети не прозоре? Хіба, віддаляючись, ми не дивитимемося на нашу рідну Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..

— Можливо, і зітхну ще, і не один раз. Бо я всюди відчуваю красу. А ви, ви…

Гуро насупив брови:

— Можна було б і не розпалюватися так, Вадиме. Адже я погодився з вами, коли мова зайшла про друзів, товаришів. І коли б ви замість таких загальників, як ліси, небо і всякі там краєвиди, згадали, крім товаришів і роботи, ще, скажімо, вашу наречену, я ніколи не наважився б…

— І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…

Борис Гуро спинив геолога:

— Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, будемо починати.

Вітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі побачили академіка Риндіна, який вийшов з автомобіля і поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратам, на ходу щось записуючи у блокнот.

Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.

— Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо спробу! Вадиме, дайте сигнал!

Сокіл поклав руку на панель, натиснув на одну з кнопок. І зразу ж пронизливо завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий мисливець, трохи захвилювався.

Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звуку внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім заскреготав якийсь механізм на березі озера.

Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках, а тепер лебідки натягли їх, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись в її широку пащу.

Тиша тривала, напружена тиша чекання. Її порушив глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знову тиша — глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.

Ще один глухий стук. І десь далеко внизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:

— Іде!.. Іде!..

Фотограф, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, клацнув затвором. Микола Петрович пробурмотів:

— Так… іде рівно…

З велетенської розлогої споруди повільно, — так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, — виповзав гігантський літальний апарат, його довге тіло виблискувало, немов шліфоване срібло. Тупий опуклий ніс вийшов з споруди цілком. Він ніби ширшав, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розгледіти круглі великі вікна, які дивилися вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі, скерованій тупим кінцем уперед.

Це була ракета, великий радянський ракетний корабель, який завтра мусив відірватися від Землі і полинути у всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!

Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій, йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він уявляв не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до дрібниць, до найменшого гвинтика. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватись кожного.