Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Ми стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович якось зауважив нам:

— Темна частина Венери не менш цікава, ніж освітлена. Прошу не забувати і про неї.

Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій частині поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро приєднується до моєї думки. Але, крім цього, протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.

Після вечері, повернувшись до телескопа і змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитись найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!

На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтоншими світлими пелюстками розквітла на густому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боялась доторкнутись до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище… Ще кілька секунд — і знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.

Я хотів був бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти про це явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, коли немає заміни. Я стояв на науковій вахті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, так само дивне видовище прикувало мою увагу.

Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, в напрямі, діаметрально протилежному тому, де виникло й зникло перше сяйво, щось неначе засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як це буває з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася зсередини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись однаковою по силі свого світла, вона коливалася і по ній бігли темні тіні і світлі відблиски, як від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричав:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть-но сюди!

— Що трапилось? — почув я біля себе голос Риндіна.

Микола Петрович кілька хвилин уважно дивився в телескоп. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було замислене. Він знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім — перевіримо це!

Микола Петрович покликав Сокола:

— Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.

Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які віддалені від спостерігача водяним туманом або хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати не можна було. Виходить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми наблизились до Венери, можна при допомозі екрана побачити, що ж саме світиться під хмарами.

Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.

— Ні, — сказав він, — ні. На жаль, і звідси нічого не виходить. Те жевріння стало лише трохи яскравішим — і все. Василю, — додав він, звертаючись до мене, — я, здається, не помилився. Вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило побачити вибух вулкана на Венері!

…Як часто ми шкодуємо, що в нас увірвався зв’язок з нашою рідною Землею! Проте я забув, що й досі ще не записав до мого щоденника, як це сталося. Заповнюю цю прогалину.

Конструюючи свій міжпланетний ракетний корабель, Микола Петрович Риндін, певна річ, думав і про радіозв’язок, який весь час з’єднував би нас з Батьківщиною. Зрештою, з того часу, як було встановлено, що ультракороткі радіохвилі можуть відносно легко линути в міжпланетний простір, це завдання не було надто важким. Адже ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя вчені, використовуючи радар, кілька разів відправляли радіосигнали з Землі до Місяця — і навіть одержували відповідь. Звісно, ніхто на Місяці не відповідав, а просто радіохвилі віддзеркалювалися від поверхні Місяця і приходили назад на Землю, де їх і вловлювали чутливі радіоприймачі. Якщо радіохвилі дійшли до Місяця, — чому б їм не доходити і до нашої ракети під час її космічної подорожі?..