Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистом, у тіні від космічного проміння. І якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…

…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове й небезпечне проміння, трьома шарами свинцю, знявши з неї всі прилади. Тепер я розумію: ми врятувались тому, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.

Наступного дня Микола Петрович разом з Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напряму головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення положення зірок, — був напрям головного потоку космічного проміння. Він був весь час незмінний і постійний.

Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті, нашому новому радникові, — Миколі Петровичу пощастило порівняно легко визначити розмір відхилення напряму ракети. Тепер треба було так повернути ракету, щоб правий бік її знову був освітлений потоком космічного проміння. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюзів — ї ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрям.

Ми з Борисом Гуро кілька днів спостерігали Венеру — так наказав Микола Петрович.

— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами на Венері, — розпорядився він. — Прошу не зводити з неї очей. Для того я й призначаю одразу обох вас, щоб ви, чергуючи біля телескопа, стежили невідривно. Прошу вас зокрема відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за шляхом ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за приладами, які відзначали положення ракети відносно потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.

Я зазирнув був до його телескопа. Прекрасна, дивна й велична картина!

Хіба це те спокійне, м’яке й лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він викидає весь час із себе довгі фонтани сліпучого різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються гігантськими барвистими квітами з дивовижними пелюстками і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і золота поверхня Сонця, як легеньке вбрання, проривається тим вихором. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби хоче вистрибнути з безодні. Проте не варт і мріяти роздивитись, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно покривається сяйвом полум’я…

Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена на Землі. Він сказав мені:

— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.

«Коли ми повернемось…» Проте ми ще й не думаємо вертатись, перед нами ще стільки роботи! Однак я знов відхилився.

Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо в наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.

В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Воно лежить нерухомо. Якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у глибині його. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це коли придивишся. А на перший погляд — коло ближчає; оксамит ніби заволікає об’єктив телескопа. І на глибокому чорному фоні цього кола, як дорогоцінний блискучий камінь, нерухома й спокійна лежить Венера. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, що його ми зараз, на жаль, бачимо освітленим далеко не повністю. Через те воно має вигляд серпа з великими й довгими рогами, повернутими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її всю, але більша її частина не освітлена.